Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

досить швидко перетворюється на аграрне місто. Його населення веде напівнатуральне господарство, про що красномовно свідчать знахідки з шарів XII—XIII ст. Така ж доля спіткала торгового супротивника Херсона — Сугдею, яка в XIV ст. після серії татарських погромів і захоплення генуезцями, перетворюється на центр сільськогосподарської округи.

Торгово-економічна орієнтація на Херсон у XIII—XV ст. змінюється орієнтацією на міста Східного Криму (Сугдею, Солхат і Каферу). У XIV— XV ст. економіка прибережних міст та поселень Таврики потрапляє в сферу впливу генуезької колонії, що створила на узбережжі мережу торгових станцій та факторій. Цей процес знайшов відображення не тільки в побутових предметах матеріальної культури (кераміці, прикрасах), а й у грошовому обігу. Якщо в шарах VI—XIII ст. знайдено майже виключно херсоно-візантійські монети і монети держав Малої Азії, то в XIV—XV ст. це знахідки переважно монет золотоординських міст та Кафи.

У XI—XII ст. децентралізація Візантії, що намітилась, призводить до створення на її східних кордонах незалежних або напівзалежних феодальних держав. Посилення сепаратистських тенденцій, що базувалися на повній економічній незалежності від центральної влади, призвело вже наприкінці XI — у першій половині XII ст. на території колишньої візантійської феми Халдія до створення напівзалежного феодального князівства, очолюваного династією Тавро-Таронітів[847]. Успішна боротьба із зовнішньою небезпекою сприяла великій популярності цього греко-вірменського роду, що користувався підтримкою соціальних прошарків. Відповідно до історіографічної традиції константинопольський імператор, використавши результати визвольної боротьби в Малій Азії, що вели таври проти сельджуків, не захотіли миритися з їх незалежною політикою. В 1130 р. Константин Гаврас був висланий із Трапезунда в Херсон в якості топарха[848]. Але ця здогадка, висловлена Ф. О. Брауном ще наприкінці XIX ст., не підтверджена джерелами[849]. Ймовірно, з XII ст. встановлюється тісний політичний зв’язок між Таврикою і Трапезундом, хоч економічні та інші зв’язки Південного Понту й Криму не переривались з античних часів. Після створення 1204 р. Трапезундської імперії Херсон та Готські Клімати увійшли до складу держави Великих Комнінів[850]. Таке становище збереглося до завоювання Криму монголами.

Залежність Таврики від Трапезунду виявлялась, напевне, у щорічній сплаті податків та виставленні необхідних допоміжних загонів[851]. У подальшому (особливо у XV ст.) відносини між Трапезундською імперією та князівством Феодоро, що сформувалося на основі колишніх візантійських володінь у Тавриці в XIV ст., були союзницькими. Уже перші трапезундські імператори Олексій І (1204— 1222) та його брат полководець Давид прийняли титул Великих Комнінів і підписувались «Вірний у Христі Бог, цар та імператор усього Сходу, іверів (грузинів. — В. М.) та Замор’я» (тобто кримських володінь)[852].

Важливість зв’язків Трапезунду з Таврикою ще в домонгольський період підкреслює ряд писемних джерел. Так, арабський географ XIV ст. ал-Умарі, що використовував більш ранні відомості з генуезьких джерел, повідомляє, що через Трапезунд проходили торговельні шляхи «провінції Крим, кипчакського степу до інших сторін півночі»[853]. До XII ст. основним торговельним портом був Херсон, але вже до XIII ст. він поступився пріоритетом у торгівлі Сугдеї, яка протягом XII—XIII ст. перетворилася на найбільший торгово-аграрний та ремісничий центр півострова. На узбережжі Таврики розташувалось декілька невеликих міст (Алушта, Партеніт, Алупка та ін.), що вели торгівлю з іншими центрами Причорномор’я.

Перша чверть XIII ст. характеризується появою у Східноєвропейських степах монголів. Саме монгольські завоювання XIII ст. визначили історію народів Євразії на три століття. На Крим монголи здійснюють набіги з моменту своєї першої появи в Причорноморських степах. Спочатку їх удари спрямовувалися на райони Східної Таврики, передусім на Судак у 1238, 1242, 1249 рр.[854].

На початку 1243 р. монголи на чолі з Бату, повертаючись з походу в Західну Європу, розміщуються в Причорноморських та Прикаспійських степах[855]. До володіння монголів уже в той час входив і степовий Крим. Населення Таврики з укріпленими містами, замками, монастирями та сільськими поселеннями зберігало автономію, сплачуючи монголам данину. Про це повідомляє В. Рубрук (1253 р.)[856]. Таким чином, населення Гірського Криму потрапляє в залежність від монголо-татар у період між 1243 та 1253 р.

Глава 4

Русь і кочовий світ степів

Степові кочівники на землях Північного Причорномор’я — невід’ємний елемент багатьох історичних епох на території сучасної України. Протягом кількох тисячоліть цей і суміжний регіони були колискою кочівництва. Одна за одною набігали кочівницькі хвилі з Азії на береги Чорного і Азовського морів, а також численних річок, що прорізали з півночі на південь обширні трав’яні випаси. Тому, потрапляючи в царство багатотравного достатку після зауральсько-заволзьких досить засушливих просторів і азійських напівпустель, кочівники будь-що намагались закріпитись на цих землях, де кочове скотарство могло розвиватись повного мірою[857]. Середньовічні часи в цьому сенсі не були винятком. Східні слов’яни і степовики перебували в тісних контактах і досить активно впливали один на одного. Якась частина кочового населення навіть була асимільована автохтонами. У цьому зв’язку напрошується певна аналогія зі скандинавами на півдні Київської Русі, на яких клімат і умови життя в новому районі справили добре враження, через що вони в переважній більшості побажали залишитись тут назавжди. Та є принципова відмінність — вихідці з Північної Європи були повністю асимільовані місцевим населенням, а основна маса кочівників зберегла в давньоруський час свою етнічну основу, хоч також не залишила явного сліду на сучасній етнографічній карті України. Але без урахування відносин зі степняками важко у всьому обсязі зрозуміти історичний процес розвитку першої східнослов’янської держави.

Для кінця І — початку II тис. н. е. писемні й археологічні джерела дозволяють зафіксувати кілька таких кочівницьких хвиль з азіатських глибин, коли наступна змітала або розбивала попередню. Першим угрупованням в цей період були «старі мадьяри». Угри спочатку кочували в області Леведія (між Доном та Дніпром), а потім перейшли в Ателькузу (між Дніпром і Дунаєм)[858]. Такий рух в широтному напрямку не був добровільним, як у багатьох кочівників попередніх століть і тисячоліть. Він здійснювався під натиском печенігів. Останні витіснили угрів ще далі на захід. Використавши ситуацію, коли основні сили угрів пішли в похід, вони ввірвались на їхньою територію і повністю вирізали, як пише візантійський імператор Константин Багрянородний, сім’ї та прогнали нечисленних воїнів, що були залишені для охорони. Військо, що повернулось з походу, знайшло свої становища спустошеними й розграбованими, а навкруги було багато ворогів. Тому угри пройшли в Карпатську котловину і в боях з Великоморавською слов’янською державою відвоювали собі нову батьківщину. По дорозі на Карпати мадьяри, згідно з повідомленням «Повісті минулих літ», проходили повз