Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

Як ішли ми в Яромір,

Хочеш вір, а хоч — не вір,

На вечерю ми попали...

Більше, ніж за п’ятсот кроків перед поручником Дубом здіймалася по дорозі курява, з якої виринали постаті солдатів. Поручник Дуб, до якого знову повернувся увесь його запал, висунув голову з двоколки й почав верещати у хмару пороху на дорозі:

— Солдати! Ваше почесне завдання важке. Перед вами тяжкі походи, нестатки і різні митарства. Але я покладаюся на вашу витривалість і силу волі!

— Замовкни, дурний воле! — зримував Швейк.

Поручник не вгавав:

— Для вас, солдати, немає таких перепон, які б ви не здолали! Я вам ще раз повторюю, я веду вас не до легкої перемоги! Це буде твердий горішок, але ви себе покажете! Вас прославить історія віків і запише в свою золоту книгу!

— Дивись, поїдеш в Ригу! — знову зримував Швейк.

Ніби послухавшись Швейка, поручник Дуб схилив голову і раптом почав блювати, для чого йому навіть не треба було вихилятися з воза. Скінчивши, він ще раз вигукнув:

— Солдати, вперед! — звалився на наплічник телеграфіста Ходоунського і проспав аж до Турової-Вольської, де його нарешті поставили на ноги і за наказом надпоручника Лукаша зняли з воза. Надпоручник Лукаш мав з ним доволі тривалу й неприємну розмову, аж поки поручник Дуб настільки опритомнів, що нарешті зміг заявити:

— Логічно міркуючи, я зробив дурницю, яку виправлю перед лицем ворога.

Між іншим, він не зовсім отямився, бо коли чвалав до своєї чоти, грозився надпоручникові Лукашу:

— Ви мене ще не знаєте, але ви мене взнаєте!

— Про все, що ви накоїли, можете довідатись у Швейка.

Тому перед тим, як піти до своєї чоти, поручник Дуб почвалав до Швейка, якого знайшов у товаристві Балоуна і фельдфебеля Ванєка.

Балоун у захваті якраз розповідав, що в себе в млині він завжди тримав пляшку пива в криниці. Пиво було таке холодне, аж зуби ломило. В млинах увечері цим пивом запивали розгуду[529], але він у своїй ненажерливості, за яку тепер його карав Господь, після розгуди завжди вминав ще й порядний шмат м’яса. Тепер, мовляв, правосуддя Боже покарало його за все теплою смердючою водою з криниці в Турово-Вольській, до якої через холеру вояки мусили сипати цитринову кислоту, коли чотами брали воду з криниць. Балоун висловив думку, буцімто цитринову кислоту роздають для того, щоб легше було людей голодом морити. Він, правда, в Сяноку трохи під’їв, та й обер-лейтенант знову залишив йому півпорції телятини, яку Балоун приніс з бригади, та все ж таки це жах, бо він так сподівався, що на ночівлі знову щось варитимуть. Він у це повірив, коли куховари набирали в казани воду. Він зараз же полетів туди розвідати, що і як, але куховари відповіли йому, що поки лише дістали наказ набирати воду, а за хвилину, можливо, прийде новий наказ — її виливати.

Тут несподівано підійшов поручник Дуб і, не дуже впевнений у собі, запитав:

— Розмовляєте?

— Розмовляємо, пане лейтенанте, — відповів за всіх Швейк. — У нас тут бесіда йде повним ходом. Воно взагалі найприємніша на світі річ — добра бесіда. Ось саме говоримо про цитринову кислоту... Жоден вояк не може обійтися без балачок, тоді він принаймні забуває про всі злигодні.

Поручник Дуб запросив Швейка прогулятися з ним, бо він, мовляв, хоче його щось запитати. Коли вони вже досить відійшли вбік, Дуб із сумнівом у голосі запитав:

— А ви, бува, часом не про мене говорили?

— Ніколи! Про вас ані слова, пане лейтенанте, лиш про цю цитринову кислоту і про копчене м’ясо.

— Мені обер-лейтенант Лукаш казав, нібито я щось накоїв і ви про це дуже добре знаєте, Швейку.

Швейк надзвичайно серйозно і з притиском сказав:

— Ви нічого не накоїли, пане лейтенанте. Ви тільки відвідали один дім розпусти. Але то була якась помилка. Бляхаря Пімпра з Козячої площі теж завжди розшукували, коли він вирушав до міста купувати бляху, і його теж знаходили в подібній установі — або «У Шугів», або «У Дворжаків»[530]. Внизу містилася кав’ярня, а нагорі — в нашому випадку — були дівчата. Ви, пане лейтенант, очевидно, не второпали, де ви, власне, перебуваєте, бо було дуже гаряче, і якщо людина не звикла пити, то в таку спеку п’яніє навіть від звичайнісінького рому, а ви, пане лейтенанте, допалися до горобинівки. Я дістав наказ вручити вам запрошення на нараду, що мала відбутися перед нашим від’їздом, і знайшов вас у тієї дівульки нагорі. Від спеки й горобинівки ви мене навіть не впізнали і лежали собі там на дивані зовсім роздягнений. Взагалі ви там нічого не вичворяли, навіть не казали: «Ви мене ще не знаєте...» Таке може в спеку трапитися з кожним. Декому це подобається, але дехто потрапляє в таку історію, як сливка в гівно, перепрошую на слові. Якби ви були знали старого Вейводу, полірувальника з Вршовиць! Він, голошу слухняно, пане лейтенанте, вирішив ніколи не пити жодних напоїв, від яких міг би сп’яніти. Хильнув він чарку на дорогу і пішов з дому шукати безалкогольні напої. Спочатку завітав у шинок «На зупинці», замовив собі там чвертку вермуту й почав обережно випитувати шинкаря, що, власне, п’ють абстиненти. Він, як не беріть, правильно вважав, що для них навіть чиста вода — і то страшний напій. Шинкар йому пояснив, що абстиненти п’ють содову воду, лимонад, молоко, а ще безалкогольні вина, холодну часникову юшку та інші неспиртні напої. З усіх цих напоїв старого Вейводу найбільше вабили безалкогольні вина. Він запитав, чи буває безалкогольна горілка, випив ще одну чверточку і поговорив з шинкарем про те, що це справді великий гріх часто напиватися. Шинкар йому на це відповів, що він усе на світі стерпить, за винятком одного — п’яної людини, яка в іншому місті впивається, а до нього приходить витвережуватися пляшкою содової води та ще, крім усього, й набешкетує. «Напийся в мене, — каже шинкар, — тоді ти моя людина, а інакше я тебе й знати не хочу». Старий Вейвода допив і пішов далі, аж поки придибав, пане лейтенанте, на Карлову площу до винарні, куди він і раніше заходив, і запитав там, чи немає в них безалкогольних вин. «Безалкогольних вин ми не маємо, пане Вейводо, — відповіли йому. — Проте