Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

дещо. Упевненість. Різник станції Андерсон займався справою, на якій знався найкраще, — навчав підлеглих протидіяти

тактикам та страте гіям, які сам і створював, коли ще був

ворогом.

Бійці ОПА поволі просувалися вперед — на один рівень угору, тоді ще на один, опісля ще. Видимість погіршилася через куряву

та дим обгорілого пластику. Широкі коридори виходили

в обширні зали та площі, які солдати «Протогену»

прострілювали, наче тюремні двори зі сторожових вишок. Бічні

коридори замкнені — місцеві сили безпеки прагнули

спрямувати бійців під перехресний вогонь.

Марно. Бійці ОПА вибивали двері й знаходили укриття

в забитих моніторами приміщеннях — чи то лекторіях, чи то

виробничих цехах. Двічі на них кидалися беззбройні цивільні, які стояли за роботою навіть попри штурм. Усі полягли під

вогнем ОПА. Щось у Міллеровій свідомості — та її частина, що

ще була копом, а не солдатом — смикнулося від цього. Це ж

цивільні.

Убивати

їх

—

свідчення

щонайменше

непрофесіоналізму. Але Джулі прошепотіла в його свідомості:

«Тут невинних нема», і він мусив погодитися.

Командний центр, розміщений на третині висоти крихітного

грав-колодязя станції, був найбільш захищеним місцем з усіх, що траплялися їм на шляху. Міллер та ще п’ять бійців засіли, як

наказав їм обізнаний із усім Фредів голос, у вузькому

службовому проході й вели постійний вогонь угору, в основний

коридор — на придушення будь-якої можливої контратаки

«Протогену» з боку командного центру. Міллер зиркнув на свою

зброю і здивувався тому, скільки набоїв іще лишилося.

— Йой, пампо! — озвався юнак поряд, і Міллер усміхнувся, впізнаючи голос Діоґо з-під маски. — То день як день, пасса?

— Бувало й гірше, — погодився Міллер та спробував почухати

поранений лікоть, але крізь обладунок нічого путнього не

вийшло.

— Беккас ту? — поцікавився Діоґо.

— Та ні, зі мною все гаразд. Просто... місцина ця. Не можу її

зрозуміти. На вигляд — як спа-курорт, а збудована, наче тюрма.

Хлопець запитально розвів руками. Міллер поводив кулаком

туди-сюди у відповідь, озвучуючи аргументи, що спадали на

думку:

— Довгі коридори, що добре прострілюються, і заблоковані

бічні ходи... Якби я будував подібне місце, то...

Повітря заспівало, і Діоґо впав, закидаючи назад голову.

Міллер, зойкнувши, крутнувся на місці. У глибині службового

проходу за їхніми спинами пірнали в укриття дві постаті у формі

«Протогену». Щось просвистіло повз Міллерове ліве вухо. Щось

іще молотом гупнуло в нагрудник його високотехнологічної

марсіянської броні. Він навіть не помітив, як підняв зброю —

вона просто опинилася перед ним, випльовуючи зустрічний

вогонь, наче втілення його волі. Інші троє бійців ОПА

розвернулися йому на допомогу.

— Назад, — наказав Міллер. — Не зводьте очей із того

триклятого коридору. З цими я впораюся.

«Телепень, — лаяв він себе, — по-перше, пропустив їх собі за

спину, по-друге, зупинився потеревенити посеред бою». Не

можна допускати таких помилок. І тепер, через його

необачність, та дитина...

Сміється?

Діоґо сидів, тримаючи перед собою гвинтівку й поливаючи

кулями службовий прохід. Тоді невпевнено звівся на ноги

і загорлав, наче хлопчик, який зійшов з атракціону. Широка

смуга білого слизу тяглася від ключиці вгору по правому боці

лицьової маски. Очі за маскою сміялися. Міллер похитав

головою.

— Нафіга вони стріляють нелетальними зарядами? — запитав

він радше самого себе, а не хлопця. — Вони ж не думають, що тут

бунт цивільних?

— Передові групи, — сказав йому на вухо Фред, — готуйтеся.

Висувайтеся через п’ять. Чотири. Три. Дві. Вперед!

«Ми не уявляємо, у що вляпалися», — подумав Міллер, приєднуючись до загального забігу коридором, уперед до

фінальної мети штурму. Широка естакада підіймалася до

важких металевих дверей, обшитих шпоном зі штучного