Читати книгу - "Дім, в якому…"

Табакі не знущається. Він абсолютно серйозний. Одначе звучить усе сказане як марення божевільного. Русалка слухає його, широко розплющивши очі, й аж сяє від захвату. Я думаю про те, яка вона, по суті, дитина, і про те, що сам Табакі — теж добрячий дітвак.

— Це нічиї речі, — наполегливо повторює Табакі. — У них немає господаря. Але для чогось же вони пролежали по кутках загубленими стільки часу? Для чогось же раптом знайшлися? Може, в них криються якісь чари? Навколо нас розкидані відповіді на будь-які запитання, треба тільки зуміти їх знайти. Той, хто почав шукати, стає мисливцем.

Сонце б’є в шибки. Примружившись, дивлюся у вікно. Якби Табакі був сам-один, мені було б легко, але їх, звихнутих мисливців за мотлохом, двоє, і другий — дівча, яке любить казки. Тому я кажу тільки:

— Усе це страшенно цікаво. Я не зовсім зрозумів, але, напевно, усе так і є, як ти кажеш.

На чолі в Русалки з’являються дві зморшки. Білі, майже непомітні. А Табакі зіщулюється.

— Тільки не треба нас шкодувати, — озивається Русалка. — Ми ж не для того тебе покликали, щоб ти нас пошкодував.

Кидаю прощальний погляд на мисливські трофеї Шакала та виїжджаю з класу. Здається, ми посварилися.

Півгодини я витрачаю на пошуки свого щоденника. Зошита ніде не видно. Я перевіряю шухляди столу й книжкові полиці, зазираю до тумбочок, злізаю на підлогу та заглядаю під ліжка, але його немає і там. Нарешті питаю Македонського.

— Такий грубий коричневий зошит? — уточнює він. — Я його ніби десь бачив…

Він підходить до ящика Грубого, схиляється над ним, і каже:

— Ну ось... Він знову запасається паливом. Віддай цю штуку, чуєш, агов! Вона чужа.

Грубий відповідає невиразним гугуканням. Македонський повертається до мене зі щоденником у руках, обтирає його й винувато говорить:

— Він його трохи обдер, нічого? Це я не простежив. Треба було перевірити, чим він там шурхотить.

Я приймаю понівечений щоденник. Палітурка вся пожована, половина сторінок вирвана. На щастя, це незаповнені сторінки. Грубий почав з кінця.

— Дякую, — кажу я. — Мабуть, ним іще можна користуватися.

Македонський збентежено розводить руками.

Я перегортаю списані сторінки. Яких щось підозріло багато. Читаю перший-ліпший абзац: «Стебла кактусів також бувають уражені гниллю, вірусними хворобами, кактусовою попелицею або кліщиками. Лікують їх зрізанням уражених частин і препаратами, що містять мідь». Невже Табакі непомітно для себе самого перейшов від Сліпого до кактусів?

— Нічого не розумію, — говорю я. — Якісь вірусні кактуси...

Македонський заглядає в зошит.

— Це почерк Стервожера, — пояснює він. — Напевно, вчора йому твій щоденник підвернувся, він і записав у нього дещо на пам’ять. Тобі це дуже неприємно?

Я з жахом перегортаю сторінки. Одну, другу, третю...

«Виходячи з усього вищесказаного, можна зробити висновок про нез’ясовну з погляду офіційної медицини вибірковість даного захворювання, яке вражає в першу чергу осіб, не пристосованих до повноцінного існування в рамках соціуму, що в даному конкретному випадку позначається спірним терміном „Зовнішність“».

«Дорогий Куряко, Табакі запропонував мені записати що-небудь у цей зошит тобі на пам’ять. Я не дуже уявляю, що саме пишуть на пам’ять...»

«Глохідії легко обломлюються та проникають під шкіру, викликаючи свербіння. Ніжні білі колючки деяких мамілярій і сріблясте волосся старечих цефалоцереусів...»

— Тут, здається, відзначився кожен, — з гіркотою кажу я. — Тепер це не щоденник, а пам’ятний альбом.

Перегортаю зошит до чистих сторінок і помічаю якісь проколотості, схожі на крапки, що тягнуться одна за одною.

— А в кінці його ще й хтось куснув, — говорю я. — Хоча ні. У самому кінці його жував Грубий.

Македонський придивляється і проводить по дірочках пальцем.

— Це шрифтом Брайля, — пояснює він. — Сліпий щось тобі написав. У нього є такий тупий цвях...

— Ага, — киваю я. — Пам’ятний лист. Я прочитаю його на старості років, коли зовсім осліпну і навчуся читати шрифт Брайля. Зовсім чудово!

Македонський зітхає.

— Слухай, давай-но я дам тобі інший зошит? Майже такий самий. Однаково Грубий і палітурку в ньому теж попсував.

— Не треба мені іншого зошита. Якось обійдуся, — кажу я. — Ти вибач, що я розбурчався. Ти ж тут абсолютно ні при чому.

Він знизує плечима.

— Дивися. А то ще можна покласти під стосик книжок. Сторінки трохи розправляться.

Македонський приносить клей, і ми так-сяк доводимо до ладу обдерту палітурку. Потім кладемо на зошит усі книги, скільки їх є у спальні. Потім Македонський заварює чай. Пити чай у таку спеку не надто приємно. У Могильнику приносили охолоджений, з льодом, але Могильні звички час уже забути.

Македонський показує мені мішечок Грубого. Це зовсім дитячий наплічник, набитий котюшками жованого паперу.

— Підгодівля для вогнища, — говорить Македонський. — Він уже давно їх збирає.

А потім він каже, що мені, певно, варто вирвати зі щоденника ту сторінку, на якій відзначився Сліпий.

— Навіщо? — питаю я. — Вона ж не страшніша за ті, де писав Табакі.

— Але ти ж не знаєш, що саме він написав, — наполягає Македонський. — І для кого.

— Що значить — для кого?

Македонський дивиться крізь мене. Кудись у перенісся. Знизує плечима.

— Мало що...

Від його натяків мені стає жарко.

— Хіба хтось у Домі вміє читати за Брайлем?

Він знову знизує плечима.

— Дехто вміє. Ральф, наприклад, — і дипломатично відводить погляд.

Я мовчу. У спальні задушливо. Сонце плавить шибки. Македонський не дивиться на мене, а я не дивлюся на нього. Я знаю, чому соромлюсь я, але мені незрозуміло, чому соромиться він. Чому виглядає таким винуватим.

— Дякую, — говорю я. — Я так і зроблю. Вирву ці сторінки.

Він мовчки киває.

Виписки зі щоденника Куряки

У Домі, на перший погляд, нічого не змінилося. Підйомів і відбоїв як не дотримувалися, так і не дотримуються. Уночі зграя захоплено обговорювала якихось «єрихончиків», які «провістять кінець», а під ранок Табакі розбудив усіх криком: «Ось він, я його впіймав!» Коли ввімкнули світло, він сидів під столом з ліхтариком, а навколо валялися уламки вазона.

Русалка тче килим або щось подібне до килима. Кольором він нагадує шахівницю. Перед сном це плетиво чіпляється на стіну, і Русалка спить під ним. За її словами, така павутина захищає її від поганих снів; за словами Сфінкса, вона, навпаки, краде сни та заплутує їх у клубки, які не розплітаються.

Горбач і далі живе на дубі. А Лері ночує на першому. Логи створили на першому щось подібне до наметового містечка й «перебувають напоготові». Тобто цілими днями обговорюють свої складані ножі та розмальовують стіни навколо.

Про випуск ніхто не говорить, але часто згадують про якийсь автобус.

...«коли ми будемо в автобусі», або «коли він приїде за нами», або що-небудь про життя на колесах. Я так і не зрозумів, що це за автобус і чи існує він насправді. Можливо, це такий мовний зворот, щоб не згадувати зайвий раз про Зовнішність.

З того часу, як я не оцінив належно його колекцію, Табакі називає мене або «дітваком», або «цією молоддю».

Єрихончики — це такі маленькі істоти, яких не видно при електричному світлі, а сонця