Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

базікати про паркет, задуху і вечерю. Вона казала, що у Портман-Румз[321] найкращий у Лондоні танцювальний паркет, і завжди із задоволенням навідувалася туди. Публіка у цьому закладі була рафінована, а міс Беннетт ненавиділа танцювати з усілякими незнайомцями — навіщо напрошуватися на казна-що. Майже всі гості на вечірці гарно рухалися і насолоджувалися власними танцями. Обличчями стікали цівки поту, а накрохмалені комірці юнаків геть розмокли.

Філіп спостерігав за веселощами, і його охопив такий сум, якого він уже давно не пригадував. Юнак почувався нестерпно самотнім. Піти додому він не міг, аби не видатися зверхнім, тож теревенив із дівчатами і сміявся, але глибоко в душі почувався нещасним. Міс Беннетт поцікавилася, чи є у нього дівчина.

— Ні, — усміхнувся Кері.

— Ох, чудово, тут є з кого вибирати. Гарненькі та пристойні дівчата, принаймні деякі. Навіть не сумніваюся, що незабаром ви знайдете собі пару.

Жінка кинула на Кері грайливий погляд.

— Завжди треба йти їм назустріч, — утрутилася місіс Годжес. — Так я йому й кажу.

Вечірка завершилася близько одинадцятої. Філіпові довго не вдавалося заснути. Ступні боліли, і він (так само, як інші співмешканці) висунув їх з-під ковдри. Кері щосили намагався не думати про те, як він тепер живе. Поруч тихенько похропував солдат.

105

Заробітну платню отримували раз на місяць у секретаря. У цей день службовці, випивши чаю, групками приєднувалися до вишикуваної в коридорі за дверима галереї черги. До бюро заходили по одному. За столом, на якому стояли дерев’яні посудини з грошима, сидів секретар; він запитував прізвище службовця, кинувши на нього підозріливий погляд, звірявся з книжкою, оголошував суму й, узявши гроші з посудини, відраховував потрібну суму йому в руку.

— Дякую, — казав він. — Наступний.

— Дякую, — казали всі у відповідь.

Потім службовець підходив до столу другого секретаря і, перш ніж вийти з кімнати, платив йому чотири шилінги за прання, два шилінги клубних внесків і всі накладені на нього штрафи. Із рештою грошей працівники поверталися до свого відділу й чекали на завершення робочого дня. Більшість мешканців Філіпового гуртожитку мали борги перед жінкою, що продавала сандвічі, якими вони зазвичай вечеряли. Це була кумедна старушенція, надзвичайно товста, з круглим червоним обличчям і охайно прилизаним з обох боків від чола волоссям, як на ранніх портретах королеви Вікторії. Вона завжди носила маленький чорний капор і білий фартушок; рукави жінка закасувала до ліктів: вона різала сандвічі великими брудними і засмальцьованими руками, а корсаж, фартух і спідниця завжди були вкриті масними плямами. Звали її місіс Флетчер, але всі зверталися до жінки «Матінко»; службовці з крамниці їй щиро подобалися, вона називала їх своїми «хлопчиками» і ніколи не відмовлялася дати в борг наприкінці місяця. Всі знали, що Матінка Флетчер позичала кілька шилінгів тому, хто опинявся в скруті. Це була добра жінка. Їдучи у відпустку чи повертаючись назад, «хлопчики» цілували її в пухку червону щоку; тих, кого звільнили і не брали на іншу роботу, вона частенько підгодовувала, щоб вони не померли від голоду. Її велике серце подобалося «хлопчикам», і вони відповідали жінці щирою взаємністю. Усі полюбляли розповідати історію про одного чоловіка, який розбагатів у Бредфорді і володів п’ятьма крамницями: повернувшись за п’ятнадцять років, він навідався до Матінки Флетчер і подарував їй золотий годинник.

На руки Філіп отримав вісімнадцять шилінгів. Це були перші зароблені ним у житті гроші, але він не пишався собою, як можна було сподіватися, а тільки відчув сум’яття. Мізерна сума лише підкреслювала всю безнадійність його становища. Кері відніс п’ятнадцять шилінгів місіс Ательні, щоб віддати їй частину свого боргу, але вона взяла лише півсоверена[322].

— Ви розумієте, що такими темпами мені знадобиться вісім місяців, аби розрахуватися з вами?

— Поки Ательні працює, я можу дозволити собі почекати, та й хтозна, можливо, вам підвищать платню.

Ательні продовжував запевняти, що поговорить про Філіпа із завідувачем (це смішно, не користуватися уміннями хлопця), але нічого не робив, і незабаром Кері зрозумів, що рекламний агент не видається завідувачу такою важливою персоною, як самому собі. Часом Філіп зустрічав Ательні у крамниці. Тут його красномовство стихало; Торп пригнічено бігав між відділами в охайному, але поношеному повсякденному одязі — скромний невисокий чоловік, що намагається уникнути зайвої уваги.

— Варто мені подумати, як я марную час, — казав він удома, — й одразу хочеться звільнитися. Такій людині, як я, там ніде розвернутися. Я там в’яну і помираю від голоду.

Місіс Ательні спокійно шила, не звертаючи уваги на чоловікові нарікання і лише легенько стискаючи губи.

— Зараз дуже складно знайти роботу, а ти маєш стабільний і безпечний дохід. Сподіваюся, ти їх задовольнятимеш і залишишся там надовго.

Ніхто не сумнівався, що так і буде. Цікаво було спостерігати, яку владу над цим геніальним мінливим чоловіком мала неосвічена жіночка, навіть не пов’язана з ним офіційним шлюбом. Тепер, коли Філіпове становище змінилося, місіс Ательні була до нього доброю, як мати; його розчулювали турботи жінки про те, щоб він добре харчувався. Те, що хлопець щонеділі міг навідуватися до цієї дружньої родини, прикрашало його життя (Філіп потроху звикав до свого нового становища, і найбільше його непокоїла жахлива одноманітність). Як приємно було сидіти у царських іспанських кріслах і балакати з Ательні про все на світі. Попри увесь розпач свого становища, від Ательні Філіп завжди повертався на Гемінґтон-стрит у піднесеному настрої. Спочатку Кері боявся забути вивчене і продовжував читати підручники з медицини, але потім зрозумів, що це безглуздо: після виснажливого робочого дня він не міг зосередитися на прочитаному; до того ж він не знав, коли зможе повернутися до навчання в шпиталі, тож усі заняття були марними. Йому постійно снилося чергування в палатах. Прокидатися було боляче. Присутність інших людей у спальні невимовно дратувала; Кері звик до самотності й жахливо страждав від необхідності завжди бути поруч із кимось і ніколи наодинці з собою. Уранці найважче було боротися з розпачем. Він уявляв, як навіки застрягає у цьому житті: «Перший поворот праворуч і другий ліворуч, мадам»; а ще слід радіти, якщо його не звільнять: незабаром додому поверталися ті, хто пішов на війну, і фірма обіцяла взяти їх назад, отже, когось звільнять; доведеться пнутися зі шкіри, щоб зберегти цю огидну роботу.

Філіпова свобода залежала від однієї події — дядькової смерті. Після неї він отримає кілька сотень фунтів і зможе закінчити навчання в шпиталі. Кері почав щиро мріяти про стариганову смерть і підраховувати, скільки той ще може протягнути, адже йому вже добряче за