Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

безкраїх вод, далеко від усього гамору людського щастя й недолі, в цьому спокійному й байдужому океані, де немає скель для пам’ятних скрижалей, де з незапам’ятних китайських віків котяться й котяться буруни, німі й глухі, як ті зорі, що сяють над незнаними витоками Нігеру,- і тут життя вмирає, звернене до сонця й сповнене віри… Та погляньте! Тільки-но він сконав, як смерть уже відвертає трупа геть, спрямовує в інший бік.

О ти, темна індуська половино природи, ти, що з потонулих кісток спорудила собі свій осібний трон десь у самому серці оцих пустельних вод! Ти безбожна, о царице, і занадто правдиво промовляєш до мене про тайфуни-всенищителі та про похоронні штилі, що настають після них. І оцей твій кит не без науки для мене в останню перед сконом мить повернув голову до сонця, а тоді відвернув її.

О, тричі окуте обручами й тричі проковане стегно сили! О веселковий струменю, що злітаєш високо вгору! Марні всі поривання, марні всі злети! Марно, о ките, просив ти ласки в отого життєдайного сонця: воно тільки пробуджує життя, але не вертає його. І все ж ти, темніша половино, вколисуєш мене гордішою, хоч і похмурішою вірою. Вся твоя безіменна, незглибима гуща пливе тут піді мною, і я гойдаюсь на віддихах колись живих істот, що були повітрям, але загусли у воду.

Слава ж тобі, слава навіки, о море, в чиєму вічному колиханні знаходять єдиний спочинок дикі птахи. Мені, вродженому землею й вигодуваному морем, були за матір гори й долини, але ви, буруни,- мої молочні брати!»

 

117
ВАХТА БІЛЯ КИТА

 

 

Чотири кити, впольовані того вечора, були вбиті далеко від корабля й один від одного: один аж ген з навітряного боку, другий трохи ближче з завітряного, третій - попереду і четвертий - за кормою. Цих трьох дотягли до корабля ще завидна, але до першого, забитого з навітряного боку, вже не можна було дістатись аж до ранку, і той вельбот, що здобув його, мусив лишатись коло нього цілу ніч. То був Ахавів вельбот.

У дихало мертвого кита сторчма встромили сигнальну тичку, і ліхтар, що висів на її вершку, кидав тьмяне миготливе світло на лиснючу чорну спину й далеко довкола - на сповиті темрявою хвилі, що лагідно терлись об широкий бік кита, ніби легкий прибій, що накочується на положистий берег.

Ахав і вся команда вельбота неначе спали, окрім парса: той сидів навпочіпки на носі човна й стежив за акулами, що вигравали, немов якісь привиди, круг кита й ляскали хвостами по тонких кедрових планках борту. У повітрі тремтіли якісь звуки, неначе то хором квилили непрощені душі грішників Гоморри, що витають над Асфальтовим озером у Мілтоновому «Втраченому раю».

Ахав раптом стрепенувся, прокинувшись із дрімоти, й побачив перед собою обличчя парса. Охоплені обручем нічного мороку, вони нагадували двох останніх людей на залитій всесвітнім потопом землі.

- Знову приснилося,- сказав він.

- Про мари? Хіба я не казав, капітане, що ні мари, ні труна не судилися тобі?

- Ну, тих, хто вмирає в морі, ніколи не кладуть на мари.

- Але я ще сказав, капітане, що тобі в цьому плаванні не судилося вмерти, поки ти не побачиш на водах двоє мар, і перші з них мають бути зроблені не смертними руками, а дерево других мар має бути з американських країв.

- Так, так! Дивне то буде видовище, парсе: катафалк, оздоблений султанами, пливе по морю, а покрив замість носіїв несуть хвилі. Хе! Таке видовище ми побачимо не скоро.

- Вір чи не вір, а ти не помреш, поки не побачиш їх, капітане.

- А що ж навіщовано тобі?

- Що я, хай навіть в останню путь, завжди йтиму поперед тебе, як твій лоцман.

- І коли ти отак підеш попереду - якщо справді колись так станеться,- тоді, перше ніж я зможу піти слідом за тобою, ти ще муситимеш явитись мені, щоб вести мене далі, як лоцман?.. Хіба не так? Добре; якби ж тільки я міг вірити в усе, що ти кажеш, лоцмане мій! Я вже маю дві запоруки, що вб’ю Мобі Діка, а сам зостануся живий.

- Ну, ось тобі третя запорука, капітане,- сказав парс, і очі його блиснули в темряві, наче два світляки.- Тебе можуть убити тільки коноплі.

- Тобто шибениця, хочеш ти сказати? Ну, тоді я безсмертний на землі й на морі! - вигукнув Ахав і глузливо засміявся.- Безсмертний на землі й на морі!

Обидва знову замовкли. Вже сірів світанок, і веслярі, прокидаючись, підводились із днища вельбота. Близько полудня вбитий кит був уже доправлений до корабля.

 

118
КВАДРАНТ

 

 

Тим часом наближався промисловий сезон на екваторі, і щоранку, виходячи з каюти й поглядаючи вгору, Ахав бачив, як пильний стерничий демонстративно стискав в руках спиці штурвала, а завзяті матроси квапляться до снастей, стають там, повтуплювавши очі в одну центральну точку - прибитий до щогли дублон,- і нетерпляче дожидають наказу повернути ніс корабля до екватора. І ось нарешті той наказ пролунав. Сталося це перед самим полуднем; Ахав заліз на ніс свого високо підвішеного вельбота і саме виконував звичайні щоденні спостереження сонця, щоб визначити широту.

У тих японських водах літні дні - наче потопи світла. Некліпно яскраве японське сонце здається сліпучим фокусом велетенського запалювального скла - лиснючого океану. Небо - наче полаковане; хмар - ні знаку; обрій ніби висить у повітрі, і вся ота нагота нічим не пом’якшеного сяйва сліпила, як нестерпний для очей блиск господнього трону. Добре, що Ахавів квадрант мав кольорові скельця, крізь які можна було дивитись на цю сонячну пожежу. Сидячи в човні й погойдуючись у такт кораблю, він підніс до ока той начебто астрологічний прилад і застиг у тій позі на кілька секунд, щоб уловити точну мить, коли сонце опиниться в самому зеніті. Поки вся його увага була поглинута цим, парс стояв навколішки позад нього на палубі корабля, піднявши обличчя, як і Ахав, і дивився на те саме сонце крізь напівсплющені повіки, а дикий вираз його обличчя змінювався якоюсь нелюдською безпристрасністю. Нарешті, скінчивши потрібні спостереження, Ахав за хвилинку вирахував олівцем на кістяній нозі точну широту місця перебування