Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

“Ніде правди діти,- мусила визнати Скарлет подумки,- коли її потребуєш, вона завжди знаходиться поруч”.

Раптово похолоднішало й настали шпаркі морози. Крижаний вітер продирався крізь шкалубини в дверях, моторошно деренчав віконними шибками у нещільних рамах. З оголених дерев облітали рештки листя, і тільки сосни не скидали свого вбрання, чорними холодними силуетами вимальовуючись на тлі блідавого неба. Вибоїста червінь шляхів затужавіла на кремінь, і над Джорджією розпростер свої крила голод.

Скарлет із гіркотою згадувала свою розмову з бабцею Фонтейн. Того дня двомісячної давності, який тепер неначе відсунувся на бозна-скільки років у минуле, вона сказала старій дамі: найстрашніше, що могло спіткати її в житті, вже минуло,- і сказала це щиро. Але тепер ті слова здавалися просто школярським перебільшенням. Перед тим як Шерманові солдати вдруге пройшли через Тару, вона ще мала невеличкі запаси харчів та грошей, і мала бавовну, яка дала б їй змогу дотягти до весни. Тепер же бавовни не стало, харчів теж, гроші втратили свою вартість, і нічого за них не можна було купити, а сусіди опинилися ще в гіршій скруті, ніж вона. Бо ж вона мала принаймні корову з телям, кілька поросят і коня, тоді як у сусідів нічого не лишилося, окрім тієї дрібниці, що вони встигли сховати в лісі або закопати у землі.

Красогір’я, як звався Тарлтонів маєток, спалили дощенту, і місіс Тарлтон з чотирма дівчатами перебралася в будинок управителя. Особняк Манро біля Лавджоя теж піддали вогню. У Мімозі згоріло дерев’яне крило будинку, основна ж частина будівлі вціліла тільки завдяки грубому шару тиньку і відчайдушній боротьбі з вогнем жіноцтва Фонтейнів та їхніх рабів, що орудували мокрими ковдрами й коцами. Калвертів дім знову вцілів - допомогло заступництво Гілтона, їхнього управителя-янкі, але не залишено їм жодної худобини, жодної курки, ані одного качана кукурудзи.

Найголовнішою проблемою в Тарі й у всій окрузі стали харчі. У більшості родин поза рештками ямсу та арахісу не було нічого,- хіба тільки та дичина, яку вдавалося роздобути в лісі. І кожен ділився чим міг з тими, хто мав ще менше, як то заведено було в давні щасливіші дні. Але невдовзі настав такий час, коли вже й ділитися було нічим.

У Тарі, коли Поркові таланило, харчувалися кроликами, опосумами, рибою. В інші дні мали дещицю молока, горіхи

гікорії, смажені жолуді та ямс. І весь час ходили голодні: Скарлет здавалося, що на кожному повороті вона бачить простягнені до неї руки, благальні погляди. Це доводило її майже до шалу - адже їй голод допікав не менш, як іншим.

Скарлет наказала зарізати теля, бо воно висмоктувало забагато такого потрібного молока, і того вечора всі заслабли на живіт, переївши свіжої телятини. Вона знала, що доведеться заколоти одне з поросят, але якомога зволікала з цим, аби вони більше підросли. Скільки там того наїдку з них, таких малих, якщо їх тепер забити! Ні, краще таки почекати трохи. Вечорами вона радилася з Мелані, чи варто послати Порка верхи на коні, давши янківських доларів, аби він десь там спробував купити харчів. Не зважувались вони на це, лише боячись, що у нього можуть відібрати і коня, і гроші. Ніхто ж не знав, де тепер янкі. Може, за тисячу миль, а може, ось тут за річкою. Якось раз у розпачі Скарлет сама заходилася лаштуватись у дорогу на пошуки харчів, і тільки несамовиті зойки всіх домашніх змусили її відмовитись від свого плану.

Порк нишпорив по ближніх і дальніх околицях і часом вертався аж на світанку, але Скарлет не розпитувала його, де він блукав. Деколи він приносив якусь дичину, а то ще кілька качанів кукурудзи чи торбу сушених бобів. Одного разу приніс півня, сказавши, що знайшов його в лісі. Здобич цю вони впорали вельми охоче, хоч і з нечистим сумлінням, бо ж добре знали, що Порк півня поцупив, так само як цупив і боби, та кукурудзу. Невдовзі по тому якось уночі, коли всі вже спали, він постукав у двері до Скарлет і несміливо показав їй свою ногу, подзьобану шротом. Коли вона перев’язувала йому рану, він розгублено пояснив, що попався на спробі залізти до чийогось курника у Фейетвіл- лі. Скарлет не поцікавилась, чий то був курник, а тільки зі слізьми на очах лагідно поплескала Порка по плечах. Негри часами дратували її, вони бували і недолугі, й ледачі, але ж і виявляли таку вірність, якої не купиш за гроші, і засвідчували таку солідарність зі своїми білими господарями, що не вагалися навіть ризикувати життям, аби роздобутись на харчі для всього дому.

Під іншу пору Поркові крадіжки становили б серйозну провину, за яку можна було й відшмагати. Під іншу пору Скарлет щонайменше добре б його вибештала. “Ніколи не забувай, люба,- казала їй мати,- що ти відповідаєш за моральність негрів, яких Господь дав під твою опіку, не меншою мірою, ніж за фізичний їхній стан. Зрозумій, що вони ж як діти і їх треба доглядати, як дітей, щоб не нашкодили, і ти сама повинна в усьому бути для них добрим прикладом”.

Але наразі Скарлет воліла забути про ці настанови. Докори сумління, що тим самим вона заохочує обкрадати людей, які, можливо, ще в більшій скруті, ніж вони в Тарі, анітрохи їй не допікали. Моральний бік цієї справи не обходив її. Замість покарати Порка чи бодай дорікнути йому, вона тільки пошкодувала, що в нього поцілили.

- Ти повинен бути обережнішим, Порку. Ми не хочемо тебе втратити. Бо що ми тоді б робили? Тй такий добрий і вірний служник, що коли ми знову розживемось на гроші, я куплю тобі великого золотого годинника і звелю вирізьбити на ньому щось таке з Біблії, як-от: “На знак вірної й незрадливої служби”.

Порк розпромінився від похвали й легенько погладив перев’язану ногу.

- Ну ж і гарні які слова, міс Скарлет! А коли ви гадаєте розжитися на ці гроші?

- Не знаю коли, Порку, але колись я на них таки розживуся, неодмінно.- Вона подивилась на нього невидющим поглядом, сповненим такої пекучої гіркоти, аж він знітився.- Колись, як ця війна скінчиться, я роздобуду купу грошей, щоб уже ніколи не знати ні голоду, ні холоду. Ніхто з нас тоді не голодуватиме й не мерзнутиме. Ми носитимем гарний одяг і їстимем щодня смажених курей і…

Вона раптом урвала себе. В Тарі діяло найсуворіше правило, яке вона сама