Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

«Екіпаж «Італії», тримайтеся, не втрачайте надії…»

Біаджі плакав і гриз кулаки від безсилої люті, але не відступав.

— Моя апаратура діє, — повторював він Нобіле. — Зрештою хтось же почує мене. Має почути!

І ось нарешті…

Четвертого червня весь світ блискавично облетіла сенсаційна звістка: якийсь радянський радіоаматор з-під Архангельська у перерві між концертами Баха й Бетховепа вловив невиразні, ледве чутні сигнали, що передавалися абеткою Морзе; його увагу привернуло слово «Нобіле». Він записав усе, що почув, і надіслав до Москви.

А тим часом на кризі ситуація з кожним днем погіршувалася: продовольство кінчалося, люди потерпали від холоду. Щоб обігрітись, полярники палили все підряд, навіть фотоапарати і зняту плівку. Вони вже почали впадати в розпач.

— Біаджі збожеволів. Це кінець, — з жахом прошепотів Нобіле, побачивши, що радист зненацька схопився з місця, зірвав навушники і закружляв у дикому танці.

— Нас почули!.. Якийсь росіянин… З Москви передали в Рим… Ми врятовані! — вигукував він, не тямлячи себе з радості.

Італійська преса не надала великого значення звістці, одержаній від «якогось неука, хлопчака з Вознесенська, загубленого десь у Вятській губернії, в архангельській тундрі». «Невже він міг своїм жалюгідним апаратиком російського виробництва вловити сигнали, яких не прийняли новітні приймачі на кораблі «Чітта ді Мілано»? — висловлювали сумнів газети, вбачаючи в цьому якийсь пропагандистський трюк комуністів, спрямований на підрив престижу фашистської держави.

Командування «Чітта ді Мілано», опам'ятавшись, вирішило все-таки не ігнорувати повідомлення з Радянського Союзу й дало відповідне розпорядження. І, о диво! Зв'язок з потерпілими полярниками, який не могли налагодити протягом кількох тижнів, одразу ж був установлений. Коли б не радянський радіоаматор, дев'ятеро людей на кризі могли б поплатитися життям через легковажну безтурботність командування італійського судна.

Не можна було гаяти ні хвилипи. Підхоплена широким потоком дрейфуючих льодів, крижина з людьми блукала в океані, танула і в будь-яку мить могла тріснути. Але тепер потерпілі жили надією. Довідавшись про намір Амундсена, Нобіле висловив по радіо величезну радість.

Потішила його також звістка про те, що з Ленінграда й Мурманська вирушили на пошуки його експедиції великі, загартовані в битвах з Арктикою криголами «Красін» і «Малигін», на борту яких були два двомоторні літаки, що могли сідати на лід, а також два аси полярної авіації — Чухновський[42] і Бабушкін[43].

Звістка про цю велику рятувальну експедицію вразила весь світ, тим більше, що італійський уряд, не зважаючи на безнадійне становище потерпілих учасників експедиції, не хотів звертатися по допомогу до Радянського Союзу.

— Така вже, видно, моя доля. Я завжди мушу покладатися тільки на себе, — сумно зітхнув Амундсен, коли довідався, що Беніто Муссоліні, звернувшись до Норвегії з проханням допомогти потерпілим італійцям, відмовився, проте, покрити витрати на рятувальну експедицію.

Торгуватися не було часу, і Амундсен спорядив Дітріксена на авіазавод «Дорньє», доручивши йому в найкоротший термін підготувати два гідроплани типу «валь», і одночасно надіслав телеграму Елсуорту, в якій просив його надати фінансову допомогу для організації експедиції і особисто взяти в ній участь. Та американець, на противагу норвезькому колезі, не забув образ, яких завдав їм Нобіле, і не прийняв пропозиції Амундсена, хоча й вислав у розпорядження приятеля десять тисяч доларів. Однак Амундсен потребував у п'ять разів більше — отож так і не зміг купити гідропланів. У Норвегії теж не квапилися допомогти йому, ніхто не розв'язав калитки. Пишаючись великим Амундсеном, його багаті земляки завжди ніби глухнули, коли мова заходила про гроші. «Нехай італійці самі платять», — повторювали вони. Проте знайшлись і справжні сини Норвегії, яких немало розсіяно по всьому світу. Один з них, Петерсен, шанувальник Амундсена, вже багато років жив у Парижі. Він негайно звернувся до найбільшого французького авіазаводу і вже через кілька годин телеграфував, що дирекція заводу надає в розпорядження Амундсена два великі літаки.

«Я дуже зворушений, — відповів телеграмою Амундсен. — Але для цієї рятувальної експедиції, на жаль, підходять тільки гідроплани».

Проте ця лаконічна відповідь не зупинила доброзичливого ентузіаста. Петерсен негайно звернувся до тодішнього французького міністра авіації Бокановського, і за кілька годин норвезькій рятувальній експедиції було передано великий військовий гідроплан «Латам».

Щоправда, французька машина