Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

— Хто жиє вдалині від тебе, найсолодша Дульсінеє, ще й над сюю тяжчої дознає муки! Допоможи мені, друже Санчо, злізти на зачарованого воза, бо на сідлі у Росинанта не всиджу, так мені отеє рамено потрощили.

— З дорогою душею, пане мій любий,— одказав Санчо.— Вертаймося мерщій у село разом із цими добродіями, що справді вам добро вдіяти бажають, а там уже злаштуємось до нового походу, з якого буде нам більше слави і вжитку.

— Добре говориш, Санчо,— зауважив Дон Кіхот,— нам і справді годиться переждати, поки минеться пагубний вплив світил, що нині владарюють.

Каноник, парох і цилюрник заявили, що кращої ради годі й придумати. Натішившись доволі з Санчової простоти, вони посадили Дон Кіхота на підводу, на якій він і перше їхав, покутники вишикувалися знову і рушили своєю дорогою; козопас попрощався з усіма; стражники не хотіли їхати далі, і парох заплатив їм, що був винен; каноник попросив пароха, аби подав йому звістку про те, що там станеться з Дон Кіхотом — чи вилікується він од тієї наруги, чи й далі химери гнутиме, а сам поїхав своєю путею. Одне слово, всі попрощались і роз'їхались хто куди. Зостались тільки парох із цилюрником, Дон Кіхот із Санчом та смирняга Росинант, що, подібно до пана свого, терпляче зносив усі недогоди.

Підвідчик запріг воли, підмостив Дон Кіхотові сіна та й поїхав поволеньки, по своєму звичаю, тією дорогою, що вказав йому парох. Десь аж на шостий день дотяглися вони до Дон Кіхотового села, під самий обід туди в'їхали. Була неділя, і на майдані, через який проїздив Дон Кіхот, юрмилось чимало народу. Всі кинулись дивитися, хто то їде, і, як упізнали земляка свого, дуже здивувались. Один хлопець побіг сказати клюшниці й небозі, що там пана їхнього й дядька на волах везуть, а він худющий такий та жовтий прямо на сіні лежить. Боже, як заголосили поштиві білі голови, аж жаль було слухати! Плакали, били себе в груди та кляли-проклинали ті мерзенні рицарські романи, і все те вибухло з новою силою, коли Дон Кіхот переступив рідний поріг. [32]lang1058 9]

Почувши про те, що Дон Кіхот повернувся, прибігла й Санчиха; вона вже знала, що чоловік їздив із паном за джуру, і як тільки його побачила, першим словом спитала, чи осел здоровий. На те відказав Санчо, що осел краще мається, ніж його хазяїн.

— Хвала ж тобі, Господи, за велику ласку! — вигукнула молодиця.— А тепер скажи мені, чоловіченьку, чи багато ж ти там заджуру-вав? Чи привіз же ти мені хоч на плахту нову? Чи купив діткам черевички?

— Сього я не купив,— одказав Санчо,— зате, жіночко, привіз щось краще й дорожче.

— Ой, яка ж я рада! — сокоріла жінка.— Покажи мерщій оте краще та дорожче, дружино моя, хай я собі хоч серце розвеселю, а то воно геть стужилося, що ти так довго десь барився.

— Дома покажу,— відповів Санчо,— поки що здобрій, жінко, і цим, а от уже вдруге на пригоди пустимось і Бог нам погодить, то сама побачиш: вийду я на грапа або на губернаторя, острів мені дадуть, і то не дрантивий який-небудь, а щонайкращий.

— Коли б то Бог дав, чоловіченьку, таке діло нам он як знадобиться! Тільки скажи мені, будь ласкав, що воно за острів, бо я його не тямлю.

— Не ослячим язиком мед лизати,— одказав Санчо.— Слушного часу втямиш, жінко, усе, сама здивуєшся, як тебе васали вельможною величати будуть.

— Що це ти верзеш, Санчо, які там вельможества, які острови, які васали? — вигукнула Хуана Панса (так звали Санчову дружину: вона не з одного була роду, та в Ламанчі звичай такий, що жінки на чоловікове прізвище переходять).

— Ба яка швидка, все зразу хоче знати! Не хапайся, Хуано, досить, що кажу тобі правду, а поки що тримай язик за зубами. Ех, щоб ти знала, як то любо та мило джурою почесним бути при якомусь мандро-ваному лицареві, шукачеві пригод! Правда, частіше то воно такі пригоди випадають, що не дуже-то й хотілось: на сто тільки одна буде добра, а то все наверле. Це я й на собі досвідчив, бо вже мене і на ковдрі гойдано, і по ребрах гладжено... А все-таки любота: ідеш собі, пригод виглядаючи, по горах блукаєш, по лісах тиняєшся, на скелі вилазиш, у замках гостюєш, у корчмі якій-хотя ночуєш, і за те ані шеляга ламаного нікому не платиш!

Такі розмови провадив Санчо Панса з жінкою своєю Хуаною, а тим часом клюшниця та небога Дон Кіхотові клопоталися коло нього, роздягали та в ліжко старосвітське його вкладали. Він же поглядав на них зизом і ніяк не міг уторопати, де це він і що з ним діється. Парох наказував небозі, аби добре дядька доглядала, а найпаче пильнувала, щоб він знов, буває, не втік; він розповів жінкам, з якою тяжкою бідою допровадили вони його додому. Тут вони обидві знову залементували, знов почали клясти рицарські романи та молити Бога, щоб він послав у геєну огненну всіх писак, що такі брехні безглузді складають. Парох пішов, а вони довго ще сиділи стривожені й збентежені, думаючи про те, що скоро пан їхній і дядько трохи оклигає, зараз же знову од них утече. Так же воно потім і сталось, як вони гадали.

Проте автор сієї історії, хоть і пошукував пильно та старанно відомостей про подвиги Дон Кіхота, що він звершив їх у третій свій виїзд, не спромігся напасти на будь-який слід, принаймні в автентичних писемних джерелах. Єдина з усного переказу заховалася в Ламанчі згадка, що за третім разом подався Дон Кіхот до Сарагоси і брав участь у славнозвісних турнірах, що вряджалися в тому місті; там сталися з ним