Читати книгу - "Вовк-тотем"

земель військовими переселенцями і охорона кордонів з їх допомогою», «переселення селян для підйому віддалених районів», а також пізньоцінську[141] політику «випалювання пустирів для підняття там цілини». Така політика «поїдання» степу й утиску скотарів, виявляється, постійно триває аж до сих пір. Ян Ке ніяк не міг зрозуміти, чому скрізь у газетах і по радіо критикують і засуджують Хрущова, який надміру орав цілинні землі, що призвело до появи масштабних пустель та спричинило безмежне лихо степовикам, однак не припиняють робити те саме у себе в країні? Більше того, «бойова пісня військових переселенців на цілину» останнім часом звучить дедалі загрозливіше. Ян Ке не поїхав на північний схід чи в Сіньцзян у військові загони, що освоювали цілинні землі, а обрав саме степ тому, що він виріс на російських романах, фільмах, картинах про лісостеп, слухаючи російські пісні про нього й дивлячись танці цього регіону. Любов до російського лісостепу, яку виявляли великі російські письменники, режисери, художники, композитори й хореографи, чинила на Яна такий сприятливий вплив, що він сам ніби став «твариною» лісостепу. Однак він і подумати не міг, що, уникнувши військових загонів північного сходу чи Сіньцзяну, він усе одно потрапить на «освоєння цілини». Очевидно, потяг селянина до освоєння земель важко подолати, і він не заспокоїться, поки не переоре на пустелі всі степи, що є в країні.

Ян Ке мимоволі схилявся перед здібностями цих заробітчан зводити будівлі. Коли він уперше прийшов до них, тут була ділянка рівної землі, але вже на другий день виріс рядок товстих стін для землянок заввишки у зріст людини. З коня Ян Ке уважно оглянув декілька земляних огорож і побачив, що будівельники на двох низках возів вирізують великими совковими лопатами лимпачі з солончакових лук на найближчому озері. Ці лимпачі з перемішаної з травою глини були вдвічі більшими за цеглини, з яких будувався Великий мур, і вдвічі товщими за них. Грузька солончакова глина з вологих лук була сіро-блакитного кольору, ступінь її глеюватості був дуже високим, до того ж кожна цеглина була пронизана щільно переплутаним корінням, тож коли така цеглина просихала, то твердість, міцність і грузькість побудованої з неї стіни були набагато вищими, ніж у валькових стін. Вирізати такі «вічні» лимпачі з приозерних солончаків можна було в безмежній кількості, тому стіни в будівельників були значно товщими за звичайні. Ян Ке спробував копнути таку стіну носком свого чобота для верхової їзди й відчув, що вона міцна, мов залізобетонна стіна якогось бастіону.

Будівельники притягали кіньми декілька возів лимпачу й починали укладати з неї один шар. Кожна цеглина встановлювалася трав’яним покривом униз, а глиною й корінням догори. Коли цей шар було укладено, його зарівнювали совковою лопатою й починали на нього вкладати наступний шар. Працюючи так безперестанку в три зміни, будівельники лише за два дні повністю звели стіни своїх землянок. Після того, як стіни просохнуть, можна буде вкладати на них сволоки й ставити дах. Велика ж зелена приозерна лука внизу схилу зникла, перетворившись на замулений ставок або на заливне поле ще без розсади, тут скрізь були розкидані трава й глина, тож худоба, коли йшла на водопій, повинна була оминати це місце.

А рядок землянок, що раптом виник на пасовищі, на думку Яна Ке, ще сильніше різав очі, ніж глиняне місиво перед його очима. Коли на новому пасовищі, прекрасному своєю природною красою, ставили білі монгольські юрти, воно не втрачало своєї природної краси. Однак коли тут з’явився ряд сірих землянок, вони виглядали так потворно, ніби в декораціях з Лебединим озером поставили ряд оцарків. Ян Ке просто не міг цього витримати й вимушений був звернутися до начальника заробітчан Лао Вана з проханням повапнити землянки, щоб вони хоча б за кольором могли нагадувати монгольські юрти. Начальник Ван, нахабно посміхаючись, сказав йому на це так: якщо Ян Ке купить на свої гроші вапно, то він одразу ж їх повапнить. Ян Ке розсердився, адже в нього не було жодного виходу — у степу не виробляється вапно, тож навіть якби він і вирішив витратити свої гроші, він не зміг би його тут купити.

Рівчак у кам’яній породі нагорі схилу також ставав дедалі масштабнішим. Звичайні могили в монгольському степу, варто лише вкопнути тонкий верхній шар кам’янисто-піщаного дерну на один-два чи, в середині складаються з кам’яних глиб, кам’яних плит чи кам’яних уламків. Для того щоб їх вийняти з гори, не потрібні молотки, свердла чи вибухівка, це можна зробити за допомогою ломика. Коли семеро-восьмеро будівельників викочували з печери назовні каміння, на зеленому схилі з’являлися три-чотири величезні купи яскраво-жовтого кольору, ніби кам’яні надгробки.

Через декілька днів будівельні роботи розгорнулися з усією широтою, тож на нове пасовище в’їхали на возах з гумовими колесами іще більше двадцятьох будівельників. Вози майоріли червоним і зеленим — це кидався в вічі простацький скарб, яким вони були завантажені. Дехто з будівельників привіз із собою жінок і дітей, які тримали в оберемках домашніх гусей, привезених, очевидно, із північного заходу, тож скидалося на те, що вони збираються тут оселитися, закорінитися в степу й облаштуватися по-старому на новому місці. Ян Ке поділився з Ченем болем у душі на те, що таке прекрасне природне пасовище незабаром перетвориться на загрузле по коліна в бруді село, що бувають у хліборобських районах на північному сході Китаю, а такі рідкісні лебедині озера стануть звичайними ставками для свійських птахів. Чень, скривившись, відповів йому на це:

— Для націй з надміром населення виживання стає найпершою справою, у них просто немає зайвих калорій, щоб годувати клітини, які відповідають за мистецтво.

Пізніше Ян Ке розпитав і дізнався, що ці кілька партій заробітчан здебільшого походять із рідних місць Бао Шуньґуя, який дуже старався перевезти звідти в степ ледь не половину селища.

А ще за декілька днів Ян Ке помітив, як перед землянками кількох робітників їхні рідні копають землю, тож незабаром з’явився город у десяток з гаком му, оточений чотирма глибокими рівчаками, а на ньому — різноманітні овочі — капуста качанна й пекінська, редька й