Читати книгу - "Сибіріада польська"

не міг собі уявити Польщі без місця, на якому появився на світ, ходив у школу, де від поколінь жила його сім’я, звідки в лютому сорокового року вивезли їх у Сибір. Кожен із них, починаючи від малого, який заледве щось пам’ятав, до старого — через усі роки Сибіру — якщо носив у своєму серці Польщу, то завжди і незмінно асоціювалася вона йому з його сімейним домом, полем, садом, селом або містечком, костьолом і річкою, яка протікала поряд. І таку саме вітчизну від найранішого дитинства аж до смерті любив... Їдуть у Польщу, радіють цим, убити себе за Польщу дали б, але тієї нової Польщі, без їх родинних місць, без тих усіх Ворволинців, Заліщиків, Гусятинів, Теребовлі, Якубівок і Червоних Ярів нізащо уявити собі не можуть. А вже цілком безрадісно почуваються ті сім’ї, які на засланні або на війні своїх близьких назавжди втратили.

— Сибір, було відомо, замордовуйся, чоловіче, милості не чекай, але тепер? Як я собі там, на тому новому місці, з цими сиротами дам раду? Тобі добре, чоловік твій війну пережив, займеться усім, все підготовить, а я?

— Таке говориш... Рік листа, жодної звістки я від нього не мала, навіть не знаю, чи живий? А навіть як Бог був для нас милосердний, то не знаю, де я його тепер повинна шукати?

День за днем летить, кілометрів убуває, транспорт ТП-2564 вже на Уралі.

— Люди, люди, кінець з тим нашим Сибіром! Європа!

А та «Європа» з обох боків залізничного полотна лише тим відрізнялася від Сибіру, що такої тайги, до якої протягом цих років встигли звикнути, тут немає. Пагорбки чи не пагорбки, цілі шматки ледве зеленіючого степу, білі соляні озера і ріденькі березово-вільшані проліски. Хатини бідні, зліплені з будь-чого, не те що сибірські доми з першосортних модринових балок.

У Свердловську довша стоянка, транспорт йде в баню. Найліпший час зішкрябати трохи бруду, та ще й у деяких вагонах воші людям не дають спокою. Йдуть у баню всі разом, без різниці чоловік чи баба, молодий чи старий. Нікому навіть у голову не приходить, щоб у бані соромитися голизни. Адже знають російські звичаї. Хіба мало у сибірських спільних банях накупалися, випарились, березовими мітелками тіла насікли? Купаються, як хто хоче, хтось під душем, хтось хлюпається у відерці, хтось з відра поливає сусіда водою. Густі клуби пари, важко в них відшукати одне одного. Сташек сопить під душем від задоволення, вишоровується, плює водою і приплющує очі від пекучого сірого мила.

У цьому самому Свердловську на дальній вітці видивилися подібний транспорт з людьми, двері якого були наглухо зачинені і стеріг його конвой НКВС.

— Цікаво, кого в ньому везуть? Пам’ятаєте, як нас везли в Сибір?

Конвой не дозволив підійти ближче. Хлопці помітили, що з одного, ледве відхиленого віконця хтось виглядає.

— Звідки ідете? Хто ви?

— Ми литовці. Що це за станція?

— Свердловськ. Куди вас везуть? За що?

— Хіба ми знаємо? Мабуть, у Сибір. Куркулями нас називають, цілі сім’ї тут їдуть.

Ще кілька подібних транспортів, які конвоювали НКВС і прямували на схід, зустрічали: їхали ними кримські татари, калмики з Елісти, що недалеко від Каспійського моря, молдавани з-під Дністра, того самого, що через Заліщики протікав...

А в Воронежі вперше побачили німців. Загін німецьких військових полонених ремонтував залізничні полотна, розчищав руїни розбомблених станційних будинків. В обшарпаних мундирах, у будь-що взуті, худі, з землистим кольором обличчя, з кількаденним заростом, німці виглядали жалісно і скоріше викликати співчуття, ніж жах. Пильнувало їх двоє червоноармійців, але тільки так, для форми, бо весь час, поки транспорт стояв, бійці передражнювалися з польськими дівчатами. Конвоїрам допомагав наглядати за полоненими якийсь поважний німець, мабуть офіцер. У пілотці на голові, у чистому мундирі, поклепував патиком по халявах і щохвилини щось до полонених викрикував. На вогнищі грівся казан води, а може, кави. Полонені підходили, гасили спрагу.

Побачивши німців, Едек Земняк зблід і заскреготав зубами.

— Може, це саме якийсь з тих фріців нашого тата вбив? Чекайте, я вже їм влаштую!

І побіг до свого вагона. Повернувся з кишенями, повними гострих гвинтівочних патронів.

— У руїнах назбирав... Зараз мені тут, фріци, потанцюєте.

Вичекав, коли біля вогнища нікого не було, і загріб патрони в попіл. Хлопці відскочили й чекали за напіврозваленим стовпом. Патрони почали тріскати з швидкістю кулемета, потім ударив один великий розголос і казан полетів угору. Дим, пилюка, сичання води, що розливалася на вогнище. А німці, як годиться фронтовим солдатам, виконали ударне «лягай» і довго не підводили голови. Найближче до вогнища, облитий водою, обсипаний попелом, лежав той їхній офіцер.

Прибігли налякані конвоїри, і тільки повні тріумфу крики хлопців дали їм зрозуміти, що тут сталося. Розголос був сильний, але ні з ким нічого не сталося. І можна було б цю всю хлопчачу дурість вважати жартом, якби раптом не зірвався німецький офіцер і, оскаженілий, не вдарив патиком найближчого від себе хлопця. У цей самий момент один із конвоїрів випустив німцеві під ноги довгу чергу з ручного кулемета.

— На кого руку підняв, фашистська твоя морда? Поляків бити захотів?

— Може, такий як він мого тата на фронті вбив!

— Твого батька на