Читати книгу - "Сад Ґетсиманський"

Андрій про себе мовчав, лише слухав. Про власну свою справу й про себе Копаєв теж мовчав. Але потім вони роззнайомились ближче. Життя в тюрмі зближує. В кожнім разі люди добре вивчають одне одного, їдять оту «сіль», про яку говорить народна мудрість. Солі вони небагато й з’їли, але зблизилися дуже. Андрій увесь час вивчав Копаєва з його поведінки, з інтонації голосу, з поглядів, з рухів обличчя, з погляду очей… І бачив, що це людина щира й цікава. Після першого нападу зворушення та щирості Копаєв і далі не змінився. Він був щирий. Але Андрій побачив, що він є й глибоко нещасний. От він сидить – сидить, мовчки зітхає, а тоді одвернеться до вікна й рясні сльози котяться йому по обличчі. Очевидно, цей начальник району потрапив у велику аварію, коли так, коли він аж мусить плакати. Але Андрій ні про що в нього не розпитував, не ліз в душу, знав, що Копаєв сам про себе все розповість. Видно, що його трагедія не вміщається в його душі й він неодмінно про неї розповість. Хоч, може, це Андрія й не цікавило, забагато він тих трагедій бачив, і ця одна нічим не краща за інші. Навіть коли б вона була й виняткова.

Копаєв все про себе розповів.

Він мав дружину й двійко діток і зробив колись блискучу кар’єру, але… Він зробив блискучу кар’єру в «органах» ще тоді, коли не було Єжова. Та от прийшов Єжов… Він — Копаєв— ніколи не зарізав курки… (Він про це говорить з такою щирістю, що в тім не може бути ніякого сумніву, та й досить глянути на його обличчя й звернути увагу на його душевний склад — склад людини сентиментальної, чуткої)… Він ніколи не зарізав курки, а тут… — Копаєв говорить пошепки й весь заливається червоним кольором, а тоді блідне й зажмуряє очі… Так, так. Тут він мусив замазати руки в кров… В людську кров. Він бив… І він мусив бити!.. Так, мусив бити! Неможна не бити. Все тут зв’язане круговою порукою кров’ю… Чи Андрій знає, що це значить, зв’язане круговою порукою кров’ю? Це значить, що все, що працює в НКВД, від начальника починаючи й отими кельнерками – комсомолками кінчаючи, мусило бодай раз бути присутнім при розстрілах! Так, при розстрілах! Ну, а вже при екзекуціях само собою… І от тоді кров в’яже, й людина мусить мовчати й покірно робити все, що їй призначають. А інакше — смерть. І не можна не бити… Коли сам секретар обласного комітету КПбУ тов. Попов приїздив і давав на зборах всього активу НКВД вказівки — бити нещадно, коли він категорично ставив тезу, як директиву: «Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного!», коли парторг управління вчив, як треба бити, а одноразово вчив нещадності до всіх тих, у кого «рука тремтить», — не можна не бити. Людина потрапила в чортове колесо й не може з нього вискочити. Відмовитися — значить бути знищеним без жалю й без милосердя. А бити—це значить самому мучитись. Чей же нерви в людини не з заліза. Скільки їх, отаких, що в них на показ «рука не тремтіла», пішло до божевільні або до психіатричної лікарні! І він — Копаєв — теж був не раз на цій грані.

Він бив. Так, він бив. Але… Він не раз брав револьвера до рук, щоб пустити кулю в лоба, та… жінка й двоє діток!

І от зняли Єжова. Зняли Єжова й почали (для проформи почали!) «карати» верхівку винних в «перекрученні лінії партії». Одного дня його — Копаєва — викликали терміново з району сюди і дали йому вести справу… Чию б ви думали? Справу парторга, того, що вчив, як треба бити… Ну й (в Копаєва на цім місці несамовито мерехтять очі) — ну й Копаєв за все життя перший раз спізнав, що таке садизм. Він бив того парторга з насолодою, з сатанинським захопленням. Він його «розколював» за всіма тими правилами, яких навчив цей парторг. Він йому розвертав щелепи, він йому наполовину відірвав вухо… Він його бив нещадним боєм, бив, як винуватця всієї своєї муки, своєї ганьби, свого психічного надщерблення… Він перший раз за своє життя був садистом…

І ось — (Копаєв зітхає й хилить голову) — кінчилося тим, що парторг все – таки виправдався, бо був хитріший за нього й мав «руку», а його — Копаєва — посадили… І тепер він має гарантованих… п’ятнадцять років!! Якщо не розстріл… За «перекручення лінії партії»…

Яка іронія! Який глум!

Все це Копаєв розповів тихенько, з мукою, як на сповіді. На допити Копаєва тягали часто. По кілька разів на день. І за кожним разом він був все нещасніший. Все погнобленіший. Все печальніший. І все частіше зупинявся на Андрієві довгим поглядом — він хотів щось сказати. Він сам мучився, але сказати не міг. Не зважувався, позирав боязко на вовчок, позирав на Андрія. Його в’язав якийсь сумнів. Може, він мав щось таке, що треба тримати міцно за зубами. Ану ж його справа обернеться так, що його звільнять, і тоді… і тоді його раптом можуть повернути, бо де гарантія, що Андрій таємницю втримає при собі? Або, що зі злоби не помститься на ньому й спеціально не донесе?! Таємниця вилізе, а за розголошення таємниці— смерть. І може, тому, що Копаєв ще мав надію на звільнення, він мовчав. Дружина й двоє діток!..

Але ось одного вечора його привели до камери побитого, заюшеного кров’ю. Він і раніше приходив з синцями, але то були дрібниці. Зараз він був дуже потовчений, та найдужче, мабуть, був потовчений і убитий морально. Він сів на ліжко й довго сидів, закривши лице руками… «Все пропало!.. Все, все пропало!..» — шепотів ледве чутно, сам до себе. Так сидів довго… Потім опустив руки, й Андрій побачив його обличчя — воно було позначене тавром страшної безнадії й розпачу, те обличчя. Копаєв довго дивився «в Андрієві очі крізь поволоку сліз… Потім провів рукою по обличчю, розмазавши на нім кров, і зітхнув:

— Ви, здається, маєте братів…

— Так…

Павза.

— Ви не знаєте, де вони?..

Андрій здригнув і наставився на Копаєва з німим запитом.

Павза.

— Вони… сидять тут!.. Тут… Давно.. Я знаю, що ви не знаєте… А вони тут… Від того самого