Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

— Консуело, розкажи, що ти бачиш, — попрохав Алан.

— Іду берегом. Зараз я біля самого моря. — Консуела опустилася на коліна й занурила руку у воду. — В неї консистенція «Жижі». Знаєте, такий напій! Запашний сироп із дрібно накришеними шматочками підталого льоду. Тут майже напевно метано-аміачна суміш, знатимемо точніше, коли зразки потраплять до лабораторії. Хоча ось уже й перший знак. Вода розчиняє толін з моєї рукавиці. — Консуела підвелася.

— Можеш змалювати берег?

— Так, він білий. Зернистий. Я його можу розрити черевиком. Переконана, це крижаний потрух. Що мені зробити спершу: зібрати зразки чи запустити «рибу»?

— Запускай «рибу», — відповіла Ліззі майже одночасно із тим, як Алан проказав: «Вирішуй сама».

— Гаразд.

Консуела ретельно вимила обидві рукавиці в морі й рвучко розстебнула «блискавку». Пластиковий чохол розійшовся навпіл. Вона незграбно схопила «рибину», підняла її й пішла до темної жижі.

— Я в морі, вода мені сягає по кісточок. Тепер по коліна. По-моєму, тут уже достатньо глибоко. Я її вмикаю, — повідомила вона, опускаючи апарат.

Робот-тюрбо «Міцубісі» смикнувся, немов живий. Одним плавним рухом він ринув уперед, пірнув і зник у глибині.

Ліззі переключилася на вмонтовану в зонді камеру.

Чорна рідина мигтіла в інфрачервоних очах камбали, яка прямувала геть від берега й не бачила нічого, крім пластівців парафіну, криги та інших часточок зависі, що стрімко з’являлись й проносилися далі, захоплені збуреним потоком. За сто метрів «рибина» зустрілася з відбитим від дна сиґналом радара, після чого ринула вглиб.

Ліззі, м’яко заколисана у стропах аеростата, солодко позіхнула. Шикарний японський апарат тим часом усмоктав крихітний зразок аміачної води, пропустив її через свою внутрішню лабораторію й викинув відходи.

— Глибина двадцять метрів, — повідомила Консуела, — час брати другий зразок.

«Камбалу» було сконструйовано так, щоб миттєво робила сотні аналізів. Але вона мала місце лише для двадцяти зразків, які могла надати дослідникам. Перший екземпляр «риба» зібрала на поверхні. Тепер крутнулась і ввібрала в себе п’ять драхм морської рідини у всій її неперевершеній нечистоті. Для Ліззі це й була чиста наука. Звісно, не надто ефективна, проте надзвичайно захоплива.

Ліззі знову позіхнула.

— О’Браєн, — спитав її Алан, — коли ти востаннє спала?

— Що? А… двадцять годин тому! Не турбуйся про мене, зі мною все гаразд.

— Поспи. Це наказ.

— Але ж…

— Негайно.

На щастя, скафандр був достатньо затишний для спання. Його спроектували саме із цим розрахунком.

Спершу вона витягла руки із рукавів. Потім підібгала ноги, поклалася підборіддям на коліна і обхопила їх руками.

— Добраніч, — проказала вона.

— Buenas noches, querida, — відповіла Консуела, — que tengas lindos sueсos[50].

— Міцного сну, космічна досліднице.

Коли вона заплющила очі, темрява виявилася така кромішня, що аж проймав страх. Чорна, чорна, чорна… В ній увижалися примарні вогники, що рухалися, творили якісь лінії, але втікали кудись убік, щойно вона намагалася їх роздивитися. Слабші від найслабшого, вони були такі ж хуткі, як і «риба», та тільки-но увага послабилася, ці вогники зникли.

У свідомості промайнула й десь поділася зграйка думок із срібною лускою.

Стояв якийсь низький, глибокий, повільний гул. Так ніби дзвін на потонулій годинниковій вежі терпляче відбивав північ. До Ліззі почало вертатися відчуття простору. Там десь унизу мала бути твердь, на якій росли невидимі квіти, вгорі небо, якщо воно взагалі існувало. І там також плавали квіти. Внизу, в безмежно заглибленому місті, її охопило невимовно спокійне відчуття самої себе. На свідомість нахлинули невідомі почуття, а потім…

«Ти — це я?»

«Ні, — обережно відказала Ліззі, — навряд».

Шалений подив:

«Як на тебе, то ти — не я?»

«Так принаймні мені здається».

«Чому?» Що тут можна було відповісти, тож Ліззі повернулася до початку розмови і пригадала її ще раз, намагаючись прийти до іншого висновку. Але знову наштовхнулася на те «чому?».

«Не знаю», — відповіла вона.

«Чому ні?»

«Не знаю».

Ліззі ще й ще раз верталася до цього сну.

Коли прокинулась, ішов дощ: мжичка із чистого метану з нижнього шару хмар, що розташувалися на висоті п’ятнадцяти кілометрів. Вони собою являли (як стверджувала теорія) конденсат, котрий утворився з вологого повітря над морем. Хмари осідали на горах і змивали з них толін. Саме метан роз’їдав і надавав форми кризі, витинаючи в ній яри та печери.

Лише на Титані у всій Сонячній системі існувало стільки різновидів дощу.

Поки Ліззі спала, море стало ближчим. Тепер воно вигиналося, подібно до обрію, схоже на величезну чорну посмішку. Ще трохи, й треба буде починати спуск. Оглядаючи стропи, вона ввімкнула телеметрію, щоб перевірити, чим займається решта.

«Камбала» й досі виписувала кола в темному морі, намагаючись дістатися далекого дна. Консуела чвалала своїм п’ятикілометровим слідом назад до посадкового модуля «Гаррі Стаббз»[51], а Алан відповідав на чергову порцію комп’ютерної пошти.

— Modelos de la evoluciуn de Titanes indican que la luna formу de una nube circumplanetaria rica en amonнaco y metano, la cual al condensarse dio forma a Saturno asн como a otros satйlites. Bajo estas condiciones en…[52]

— Ви там про що?

— Прокляття! — збився Алан. — Тепер доведеться починати все спочатку.

— Ласкаво просимо назад до світу живих, — відгукнулася Консуела. — Ти тільки подивись на дані, що ми отримуємо від риби-робота. Ціла купа довголанцюжкових полімерів, химерні фракції… Тонни цінної інформації.

— Друзі, що там?

Тепер тон її голосу збігся із Алановим.

— Що там, О’Браєн?

— По-моєму, заїло стропи.

Ліззі й не уявляла, що аварія може потребувати такої нудної роботи. Спершу були довгі години обміну інформацією з інженерами НАФТАСА. Статус стропи № 14? Спробуй потягти стропу № 8. Який вигляд мають D-подібні кільця? Все просувалося поволі, оскільки багато часу витрачалося на те, щоб доправити послання до Землі й одержати відповіді на них. Алан же наполягав на тому, щоб ці прогалини заповнювали обробкою пошти з Голосової Мережі. За кілька хвилин її скрута стала відома всій планеті, й тепер кожен безробітний невдаха встрявав зі своїми пропозиціями.

«На зв’язку Тезґемот-337. Мені здається, якби у вас був пістолет, ви могли б прострелити свій аеростат, тоді він би стух, а ви б спустились на поверхню».

— Я не маю пістолета, крім того, від пострілу аеростат би не спух, а цілком зруйнувався. Я на висоті восьмисот метрів, піді мною море, і мій скафандр непридатний для плавання. Хто наступний?

«Якби ви мали доброго ножака…»

— Кінець зв’язку! На Бога, Ґріне, це найкраще, що ти можеш знайти? Щось уже