Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

Я не маю покликання іконоборця. До тридцяти років я, під впливом Маседоніо Фернандеса, вважав, що краса — привілей небагатьох авторів; тепер я знаю, що це поширене явище, яке чатує на нас на випадкових сторінках посереднього автора або у вуличному діалозі. Приміром, я зовсім не знаю малайської чи угорської літератури, але певен, що якби час дав мені нагоду вивчити їх, я знайшов би в них усі поживні речовини, яких потребує дух. Окрім лінгвістичних, існують бар’єри політичні та географічні. Бернс — класик у Шотландії; на південь від Твіда{794} цікавість до нього менша, ніж до Данбара{795} чи Стівенсона. Зрештою, слава поета залежить від захоплення чи байдужості поколінь безіменних людей, які випробовують її в самотині своїх бібліотек.

Почуття, що їх викликає література, можливо, вічні, однак засоби мають весь час змінюватися, бодай трішечки, щоб не втратити своєї дієвості. Вони витрачаються в міру того, як їх пізнає читач. Ось чому небезпечно стверджувати, що існують класичні твори, і що такими вони залишатимуться завжди.

Кожна людина втрачає віру в своє мистецтво та його можливості. Зважившись піддати сумніву безкінечне існування Вольтера чи Шекспіра, я вірю (в це надвечір’я одного з останніх днів 1965 року) у вічність Шопенгауера та Берклі.

Класичною, повторюю, є не та книга, яка неодмінно має ті чи інші достоїнства, а книга, яку покоління спонуканих різними причинами людей читають з давнім запалом і незбагненною відданістю.

Творець[523]

Леопольдо Лугонесу

Гомін площі залишається позаду, я заходжу до бібліотеки. Майже фізично відчуваю притягальну силу книг. Спокійну атмосферу порядку, дивовижним чином анатомований і збережений час. Ліворуч і праворуч вирізняються на якусь мить обличчя читачів, що поринули у сни наяву, освітлені ретельними лампами, як метафорично зазначив би Мілтон. Я пригадую, що якось уже пригадував саме тут цей образ, а також інший епітет, який теж окреслює контур, — «зсушений верблюд» із «Календаря», а тоді ще гекзаметр із «Енеїди», який упокорює той самий прийом:

Ibant obscuri sola sub nocte per umbras[524]

Ці роздуми уриваються перед дверима вашого кабінету. Я входжу, ми обмінюємося кількома традиційними доброзичливими словами, і я даю вам цю книгу. Якщо не помиляюся, ви були прихильні до мене, Луґонесе, і вас би потішило, якби щось із написаного мною вам сподобалось. Цього не сталося, однак тепер ви гортаєте сторінки і схвально читаєте якийсь рядок, можливо, тому, що впізнали у ньому власний голос, а можливо, здорова теорія важить для вас більше, ніж хибна практика.

На цьому мій сон зникає, як вода у воді. Простора бібліотека, що оточує мене, розташована на вулиці Мехіко, а не Родріґеса Пеньї{796}, і ви, Луґонесе, покінчили життя самогубством ще на початку тридцять восьмого року. Моя самовпевненість і туга вигадали неймовірну картину. Нехай так (кажу я собі), але завтра я теж помру, наші часи переплутаються, і хронологія загубиться у світі символів, і певним чином буде справедливим стверджувати, що я приніс вам цю книгу, і ви її прийняли.

X. Л. Б.

Буенос-Айрес, 9 серпня 1960 р.

Творець

Він ніколи не гаяв час, втішаючись спогадами. Враження вислизали, миттєві й виразні: кіновар гончара, небесне склепіння, всіяне зорями, які до того ж були богами, місяць, із якого впав лев, гладенька поверхня мармуру під неквапними чутливими пальцями, смак веприни, яку любив шматувати білими гострими зубами, якесь фінікійське слово, чорна тінь від списа на жовтому піску, близькість моря або жінок, терпке, густе, наче мед, вино — могли повністю заполонити його душу. Він знав почуття страху, але гнів і мужність теж, і якось він першим видерся на ворожий мур. Жадібний, цікавий, несподіваний, він знав лиш один закон — власну втіху, задовольнивши яку, відразу байдужів; він побував у різних краях, бачив на різних берегах моря міста, і людей, і палаци. На велелюдних базарах чи в узніжжі гори, вершина якої танула у високості — там, певно, жили сатири, — він слухав хитромудрі оповіді, які сприймав за чисту монету, не розпитуючи, правда це чи вигадка.

Поступово чудовий світ відцурався його; невблаганна імла стерла лінії його руки, ніч загасила зорі, земля хиталася під ногами. Все віддалялося й туманіло. Збагнувши, що сліпне, він закричав; у ті часи ще не знали стоїчної сором’язкості, і Гектор міг спокійно втекти. «Я вже ніколи не побачу, — сяйнула думка, — ні сповненого міфічного жаху неба, ні свого зміненого плином років обличчя». Дні й ночі плинули над його сповненим розпачу тілом, та якось уранці він прокинувся, обвів очима — вже без подиву — розпливчасті предмети довкола і підсвідомо, як людина, котра впізнає якусь мелодію чи голос, відчув, що все колись уже було з ним, і сприйняв це з острахом, але й з радістю, надією та цікавістю. І поринув у свою пам’ять, що здалася йому бездонною, і видобув із її круговороту забутий спомин, який сяйнув, наче монета під дощем, можливо, тому, що досі приходив хіба уві сні…

Спомин був такий. Якийсь хлопець скривдив його, і він поскаржився батькові. Той дав йому вибалакатися, вдаючи, буцімто не чує або не розуміє його, а тоді зняв зі стіни сповнений загадкової влади бронзовий кинджал, про який хлопчик потай мріяв. Тепер він тримав його в руці, і несподіванка володіння ним витіснила образу, проте батько мовив: «Нехай знають, що ти мужчина», — і в голосі його був наказ. Ніч укрила дороги; стискаючи кинджал, в якому відчував таємничу силу, він спустився крутосхилом, на якому стояв їхній дім, і побіг до моря, з думкою про Аякса{797} та Персея{798}, розтинаючи й сповнюючи ранами та ударами солонкувату тишу. То було саме те, що він шукав, — присмак давньої миті; все інше його не обходило — обрáзи, безглузда бійка, повернення із закривавленим кинджалом.

Той спомин викликав інший, де також були ніч і неминуча пригода. Жінка, перша із уготованих йому богами, чекала на нього в пітьмі