Читати книгу - "Жінка у білому"

про те не знав. Звичайно, він збрехав мені, коли я спитала, чому він хоче, щоб я дістала йому ключі таким потаємним способом. Міг би й не брехати — я все одно йому не повірила. Але мені подобались його подарунки, я хотіла й надалі одержувати їх. Тож я і дістала для нього ключі потай від мого чоловіка й стала спостерігати за ним, потай від нього самого. Один раз, другий, третій простежила, а на четвертий спіймала його на гарячому.

Я ніколи не була надто доскіпливою до справ інших людей, тож мені байдужісінько було, що в своїх інтересах він дописав ще один шлюб до інших шлюбів, записаних у метричній книзі.

Звісно, я знала, що це негарно, але ж мені від цього ніякої шкоди не було — ось уже одна добра причина, щоб не здіймати через це бучі. А ще ж я доти не мала золотого годинника й ланцюжка — ще краща причина. А він тільки напередодні пообіцяв мені привезти такого з Лондона — це вже третя причина і з усіх найкраща. Знала б я, як закон дивиться на такий злочин та як його карає, я, звісно, подбала б про себе й виказала б його зразу. Та я нічого не знала й так хотіла золотого годинника. Я поставила йому одну-єдину умову: він повинен довіритися мені й розповісти все. Його справи цікавили мене тоді не менше, ніж Вас цікавлять мої справи тепер. Він погодився на мою умову, а чому — Ви зараз довідаєтеся.

Ось що, в кількох словах, я почула від нього. Хоча він не вельми охоче розказав мені те, що я Вам розказую. Дещо я витягла з нього умовляннями, а дещо — наполегливими запитаннями. Я твердо вирішила знати всю правду і, здається мені, вирвала її в нього.

Він знав не більше, ніж інші, про те, які насправді були справи між його батьком і матір'ю, поки мати його не померла. Тоді батько признався йому в усьому й пообіцяв зробити все можливе для сина. Він помер, не зробивши нічого, не лишивши навіть заповіту. Син (хто його за те осудить?) розважливо подбав сам про себе. Він зразу ж приїхав до Англії й заволодів маєтком. Ніхто не запідозрив, що він не має на те права, ніхто не сказав йому «ні». Його батько з матір'ю завжди жили, як чоловік і жінка, — ніхто з тих небагатьох, що зналися з ними, й не підозрював, що вони не одружені. Справжнім спадкоємцем (коли б правда випливла на поверхню) був далекий родич його батька, який і в голову не покладав собі, що він може успадкувати маєток. Коди помер батько мого знайомця, спадкоємець плавав десь по морях-океанах. Спочатку мій джентльмен не зіткнувся ні з якими ускладненнями — заволодів маєтком, мов так і треба було. Але закласти свій маєток він не міг. Це вже було не так просто. Для цього від нього вимагалися дві речі: одна — метричне свідоцтво про його народження, і друга — свідоцтво про шлюб його батьків. Метричне свідоцтво про народження йому дісталося легко, адже він народився за кордоном, і метрика в нього була в повному порядку. А от дістати свідоцтво про шлюб батьків було трудніше, і ця трудність привела його в Старий Велмінгам.

Він був би поїхав замість Старого Велмінгама в Нолсбері, коли б не одне міркування.

Його мати жила в Нолсбері до того, як познайомилася з його батьком. Жила вона під своїм дівочим прізвищем, хоча насправді була вже замужем в Ірландії, де чоловік кривдив її, аж поки й зовсім кинув — поїхав десь з іншою жінкою. Я наводжу Вам перевірений факт — сер Фелікс сам сказав своєму синові, що лише з цієї причини він і не міг одружитися з його матір'ю. Ви, мабуть, дивуєтеся, чому син, знавши, що батьки його познайомилися в Нолсбері, не утнув такої штуки з метричною книгою в тій церкві, де й годилося повінчатись його батькам. Річ у тім, що священик, який служив у церкві в Нолсбері ще в 1803 році (коли його батьки повинні були б побратися, щоб їхній шлюб відповідав його метриці про народження), був іще живий 1827 року, коли він приїхав і заволодів маєтком. Ця прикра обставина й змусила його шукати зручну церкву в нашій околиці. Колишній священик нашої церкви помер за кілька років до того, і тут небезпеки не було.

Старий Велмінгам теж непогано його влаштовував. Його батько забрав його матір із Нолсбері й поселився з нею неподалік від нашого села, у великому будинку над річкою. Люди знали, яким він був відлюдьком раніше, й не дивувались, що він і далі, вже одружившись, живе собі відлюдно. Коли б у нього не був такий потворний вигляд, його усамітнене життя з молодою дружиною могло б видатися підозрілим. А так нікого не дивувало, що він продовжує ревно ховати від усіх свою потворність. Він жив у наших краях, аж поки успадкував той Парк. Після того, як минуло двадцять три чи й двадцять чотири роки, хто б міг запідозрити (адже священик наш помер!), що він не одсвяткував свого шлюбу так само потаємно, як прожив усе своє колишнє життя, та що він не повінчався в церкві Старого Велмінгама?

Ось чому його син вирішив, що Старий Велмінгам йому підходить найкраще, аби заради власної вигоди потай виправити стан речей. Ви, мабуть, подивуєте, коли я скажу вам, що він додумався підробити запис у метричній книзі несподівано для самого себе, під впливом хвилини.

Спочатку він хотів просто вирвати сторінку на підходящому місці й знищити її, а тоді поїхати в Лондон і сказати тамтешнім юристам, щоб ті зробили йому свідоцтво про шлюб його батьків, невинно вказавши їм, звісно, дату з вирваної сторінки. Ніхто після цього не міг би сказати, що його батьки не були одружені. Але він не був певен, позичать йому грошей за таких обставин чи ні. Принаймні, коли б постало питання про його законні права на титул і маєток, він мав готову відповідь.

Та коли метрична книга опинилась у нього в руках і він став її переглядати, то побачив незаповнене місце внизу однієї сторінки за 1803 рік, — мабуть, наступний довгий запис там не вміщався і тому його записали вгорі на наступній сторінці. Побачивши це незаповнене місце, він зразу ж змінив свої плани. Йому випадала нагода, про яку він і не думав, і