Читати книгу - "Теорія літератури"

Проекція на жінок. Історія зради судженої повторюється ніби двічі. Марка зраджує наречена — виходить заміж за іншого. До того заради неї він притамував свою звірячу натуру, навіть до церкви ходив. Після її зради не лише вбив жінку та її чоловіка, а й занапастив усю свою родину. Наречена Кобзи так само не дочекалася його з Січі. У село надійшла помилкова чутка, що він загинув, і за деякий час по тому її видали заміж. Кобза з’являється в селі якраз у день весілля Зіньки. Він милосердно пробачає її мимовільну зраду, але Зінька божеволіє і помирає. Кобза пробачає, але руки їй не простягає. У свій спосіб, зрікаючись тільки-но одруженої Зіньки, він убиває її.

І все ж чи не найважливіша і найогидніша сцена відбувається в фіналі. Кривоніс приводить до товаришів свою коханку-«жидівку» і пропонує комусь із козаків відібрати їй життя. Однак вони вже втомилися від крові й помсти і просто милуються її красою. Їхнє загальне бажання і рішення — дарувати їй життя. На слова козаків «нехай живе» Кривоніс відповідає:

«— Ну, дак не коріть же й мене…

С последним словом шваркнула из ножен сабля, сверкнула, голова еврейки на аршин поднялася кверху, а труп, изрыгая фонтаном кровь, грохнулся на пол. Толпа поспешно отхлынула назад и с ужасом глядела на Кривоноса.

— Товариші, — гаркнул Кривонос, потрясая саблей, — ся шабля перетяла ланцюги кохання, чи ж вдержаться від неї лядські кайдани?!

— Ай, атаман, ай, атаман, — раздалось со всех сторон. Вовгурянцы кинулись к своему атаману, сняли его со стола и долго колыхали на руках, восхваляя его геройский подвиг»[1003].

Козаки з команди Кривоноса вимагають від Кобзи-Павлюги повторити цей подвиг. Однак Кобза обіцяє зробити це наступного дня. Тим часом наступного ранку Кобза одружується з княгинею Четвертинською, попередньо вбивши чоловіка. На весіллі вона вдягнена в український одяг і цілком перевтілена. Полька стала українкою. Кобза закликає козаків надалі поважати її як його дружину.

На завершення Стороженко не стримує свого захоплення власним сюжетом: «Не правда ли, материал для повести великолепен?»[1004] — звертається він до приятеля з риторичним запитанням.

Повість, як уже згадувалося, залишилася незавершеною, перспектива пошлюбного життя Кобзи і княгині залишилася відкритою. Як у казках, вони мали б щасливо жити аж до самої смерті. З другого боку, на цю пару могла б чекати перспектива Гонти та його дружини.

У Стороженка головними жертвами виступають жінки. Вони не обов’язково іноземки, як у випадку Кривоноса. Це можуть бути і українські жінки, як у випадку Марка. Жінки беззахисні, і їхнє вбивство є вищою формою жорстокості. Мотив убивства жінок знаходимо не лише у Стороженка. Насправді в українському романтизмі він досить поширений. Значно страшніше цей мотив представлений у російськомовній повісті Миколи Костомарова «Кудеяр».

Тема жорстокості і насильства в українській літературі ніколи не ставала об’єктом окремого дослідження. Однак вона частково заторкується в романі-біографії Віктора Петрова «Аліна і Костомаров». Увагу Петрова привернув той факт, що в багатьох творах Миколи Костомарова зустрічаються шокуючі сцени насильства і жорстокості. Петров проектує ці сцени на особисті проблеми письменника та історика, застосовуючи в своєму дослідженні прийоми психоаналізу:

«Що ж є жорстокість?

Улітку року 1873, нудьгуючи і хандривши, Костомаров задумав і почав писати історичну повість з часів кінця XVI віку „Кудеяр“. У цій повісті є сцена, як Кудеяр, що був багато літ у татарському полоні й повернувся на батьківщину, з наказу царя обідає перед трупом жінки — сцена ґротескна й кошмарна, що в ній Костомаров доходить останніх ступенів похмурого і дикого патосу»[1005].

Далі йде опис сцени:

«Малюта, Мамстрюк та чотири опричники повели Кудеяра в одну з хат, збудованих на царському дворі.

Там у хаті, на столі, застеленому червоною скатертю, стояла олов’яна миса щей; коло неї лежав шмат хліба, а над столом на гаку, вбитому в малицю, висів труп жінки.

Кудеяр подивився на труп повішеної і пізнав свою Настю.

На людській мові не знайдеться слів, щоб висловити те, що відчув тоді Кудеяр.

— Сідай і обідай! — наказав Малюта.

…Кудеяр сів за стіл, узяв ложку й почав підносити до рота щі, зачіпаючи рукою холодну ногу своєї мертвої Насті.

— Мало їв, ще їж, — сказав Малюта, — а то голодний будеш. Ще з’їж шматочок мяса.

Кудеяр почав діставати з миски шматок м’яса і тоді знов зачепив ногу небіжчиці, й нога, захитавшись, ударила його в губи.

— Ха-ха-ха! Поцілувався з дружиною, — зареготався Малюта.

— Диви, жінки не з’їж замість яловичини, — додав один з опричників.

…Вони вийшли. Малюта пішов докласти цареві. Кудеяр з опричниками стояв на дворі. В очах його не було ані сльози. Він мовчки й ніби байдуже дивився в далечінь»[1006].

Повість Костомарова про розбійника часів Івана Грозного, на думку Петрова, має певні літературні умовності, також віддає данину історичним та етнографічним джерелам, але, найголовніше, відбиває особисту проблему самого автора. Йдеться про те, що Кудеяр губить жінку, яку кохає. Те ж саме робить Костомаров, який перетворює свою любов до Аліни в «трупне ніщо». Петров так і не дає відповіді на запитання: «Що таке жорстокість?» Так само він не відповідає на запитання, навіщо Костомарову ці жорстокі, відразливі сцени на зразок процитованої. Петрову йдеться про сублімацію підсвідомих переживань Миколи Костомарова, який проектує себе в образі Кудеяра.

Відомо, що стиль не існує окремо від репрезентацій певних концепцій автора. В цьому сенсі насильство може бути функціональним прийомом, драматизацією тих конфліктів, про які йдеться авторові, зокрема, якщо конфлікти мають ідеологічний, політичний характер. Дуже важко відділити концепцію від тієї вербальної форми, в якій вона репрезентується. Тому в цій праці буде заторкнуто питання політичного, ідеологічного контексту літератури. Хоча особливості репрезентацій, метафор, мови, тяглість цієї мови, її, так би мовити, автономне життя буде стояти в центрі уваги.

Жорстокі сцени в поезії Тараса Шевченка є драматизацією, загостренням певного уявлення автора про історичну долю України. Тому насильство-помста є важливою складовою його глобальної концепції визволення України від прокляття її долі.

У Стороженка насильство-помста є частиною того ж самого, однак гранично заідеологізованого конфлікту. Загадковим, однак, залишається запитання про причини концентрації насильства та вбивства жінок. Схожий мотив у Миколи Костомарова, за інтерпретацією Петрова, є проекцією його психологічних проблем. Образи всіх трьох авторів (ріки ворожої крові, помста, спрямована на іноземців-іновірців, нарешті, убивство жінки) отримали дальше життя, так би мовити, літературні реінкарнації в багатьох текстах, написаних у XX столітті. Часто сцени насильства були самодостатніми, позбавленими будь-якого сенсу, окрім самої