Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

Якусь мить старий коваль дивився на бритви з такою міною, ніби волів не вживати їх.

- Бери, бери, вони мені не потрібні, бо я тепер не голюсь, не вечеряю і не молюся. І не буду, аж поки… Давай куй!

Кінець кінцем коваль викував стріловидне лезо, приварив його до стрижня і вже збирався розжарювати гарпун для гартування, бо гукнув Ахавові, щоб той присунув барило з водою ближче.

- Ні, ні… тут не води треба. Я хочу дати йому справжній смертельний гарт. Агей там! Тештіго, Квіквегу, Дагу! Що ви скажете, погани? Ви дасте мені стільки крові, щоб покрила оце лезо? - і він підняв залізко над головою.

Троє темних облич поважно кивнули: «Так». У поганській плоті зроблено три проколи, і лезо на Білого Кита було загартоване.

- Ego non baptizo te in nomine patris, sed in nomine diaboli! 157 - нестямно вигукнув Ахав, коли убивче залізо зашкварчало в хрестильній крові.

Потім він передивився принесені з трюму запасні держална, вибрав одне - з горішини-гікорі, ще не обкороване - й припасував його кінець до залізка. Принесли бухту нової гарпунної линви, розмотали й кілька сажнів її дуже туго натягли кабестаном. Ахав натиснув на линву ногою, і вона аж забриніла, як струна на арфі. Тоді пильно обдивився її і, не побачивши ніяких вузликів, гукнув:

- Добра! Тепер кріпити!

З одного кінця линву розсукали, окремі сталки обплели круг чашечки гарпуна, а тоді туго забили в ту чашечку держално. Линву натягли до половини довжини держална і там міцно примотали тонкою шворкою. Тепер держално, залізко й линва стали нерозлучними, як три Парки, і Ахав похмуро рушив зі своєю зброєю на ют. Стук костяної ноги й горіхового держална глухо відлунював на кожній дошці палуби. Та не встиг капітан зайти до каюти, як позаду пролунав тихий, неприродний, напівглузливий і все ж безмірно жалісний голос. Ох, Піпе! Твій незносний сміх, твій погляд, що знічев’я, але без спочинку бігає по всій палубі, твої чудні гримаси - як багатозначно все це відтінювало похмуру трагедію меланхолійного судна і як глузувало з неї!

114
ПОЗОЛОТА

«Пеквод» проникав усе далі й далі в саме осереддя японських промислових угідь, і на ньому розгорялась мисливська гарячка. Часто в спокійну, приємну погоду моряки по дванадцять, п’ятнадцять, вісімнадцять, навіть по двадцять годин підряд не покидали човнів і чи то на веслах, чи то на гребках, чи то під вітрилами ганялися за китами, часом перепочиваючи по шістдесят-сімдесят хвилин, поки кашалот, що пірнув у глибину, вирине. Але всі ці труди дуже скупо винагороджувалися успіхом.

В такі години, під пом’якшеним імлою промінням сонця, погойдуючись цілий день на положистих, неквапних хвилях, сидячи в човні, легкому, немов каное з березової кори, в такому приязному оточенні лагідних хвиль, що лащаться до бортів вельбота, аж муркочучи, ніби коти при коминку,- в такі години мрійного спокою, дивлячись на тиху красу та блиск поверхні океану, забуваєш, що під тією шкірою б’ється тигряче серце, і не хочеться згадувати, що в цій оксамитовій лапі ховаються безжальні пазурі.

В такі години блукача у вельботі переповнює якесь синівське, довірливе, суходільне почуття до моря: починаєш дивитись на нього, як на квітчастий луг, і далекі кораблі, з яких видно тільки вершечки щогл, неначе пробиваються вперед не по високих морських хвилях, а крізь високу траву хвилястих прерій, як тоді, коли на далекому Заході коні піонерів-переселенців виставляють із буйної дивовижної зелені тільки нашорошені вуха, а самі бредуть, зовсім сховані в ній.

Як у розлогих незайманих долинах чи на схилах гір, повитих м’якою синьою імлою, так і тут панує тиша і тихі шелести; ви ладні заприсягтися, що на тій пустелі в радісний травневий день, нарвавши лісових квіток, полягали й заснули потомлені грою діти. І все це зливається з вашим найпотаємнішим настроєм, так що ява й фантазія, стрівшись на півдорозі, проникають одна в одну й утворюють неподільну цілість.

І це мирне, лагідне оточення не могло, бодай ненадовго, не вплинути заспокійливо і на Ахава. Та коли ці таємні золоті ключі, здавалось, відкривали в ньому його власні золоті скарби, досить було йому дихнути на них, як виявлялося, що це-тільки позолота.

О трав’янисті галяви! О безкраї вічновесняні простори душі! На вас - хоча й давно випалених безжальною посухою земного життя,- на вас іще можуть розкошувати люди, як молоді коні, що качаються вранці по свіжій конюшині, і хоч якусь коротку летючу мить відчувати прохолодну росу життя, що не знає смерті. Дай боже, щоб ці благословенні затишшя тривали довше. Але заплутані, переплутані нитки життя тчуться, як основа й піткання: затишшя перехрещуються бурями, і на кожен штиль припадає шторм. У цьому житті не буває неухильного поступу без відступів: ми йдемо вперед не усталеними етапами, щоб зупинитись після останнього; ми йдемо через несвідомий чар дитинства, бездумну віру хлоп’ячого віку, сумніви юності (це доля всіх), потім через скептицизм, через невіру і, врешті, перепочиваємо в задумі змужніння, зіпертій на Обумовленість. Та, пройшовши цей шлях, починаемо його спочатку - і знов стаємо дітьми, хлопчаками, юнаками, мужами, рицарями Обумовленості… і так довіку. Де ж остання гавань, де той причал, від якого ми вже не віддамо кінців? У якому блаженному ефірі плине світ, що вже не стомить найпотомленіших? Де заховався батько підкидька? Наші душі - наче ті сироти, чиї невінчані матері померли в пологах: таємниця нашого походження лежить у їхніх могилах, і туди нам треба проникнути, щоб розкрити її.

Того ж таки дня, вдивляючись із свого човна в те саме, злотисте море, в його глибінь, Старбак прошепотів:

- О краса, незглибиміша від тієї, що може побачити закоханий в очах своєї юної нареченої!.. Не кажи мені про твоїх зубатих акул, про твої розбійницькі, людожерські звичаї. Хай віра витіснить дійсність, хай уява витіснить пам’ять; ось я дивлюся в бездонний глиб - і вірю.

А Стаб, схожий на рибу в перлистій лусці, аж скинувся у тому самому золотому світлі:

- Я Стаб, а Стаб скуштував уже всякого. Але тут Стаб присягається, що завжди був веселий!

115
«ПЕКВОД» ЗУСТРІЧАЄ «ПАРУБКА»

Веселі