Читати книгу - "Вигнання з раю"

— То що? По всьому району поповзли чутки, і трудові маси сколихнулися й обурилися? Ану ж бо сколихнися в отому гнізді! Тепер тобі не поможуть, як казав наш великий філософ Сковорода, ніякі словесні вивертаси!

Гай-гай! Гриша, хоч як йому кортіло опинитися сьогодні серед веселоярівців і поглумитися досхочу над пасквілянтом і наклепником Пшонем, вимушений був сидіти на своєму службовому місці, заспокоюваний хіба що багатомудрою Ганною Панасівною, яка нагадувала йому, що в історії ще й не таке бувало.

Чи ж треба пояснювати читачам, що зухвалий задум водрузити Пшоня в штучно збудованому гнізді належав саме Гриші Левенцю і що саме про це він попросив Давидка Самуся. Давидко, хоч був заклопотаний перейменуванням своєї зрадливої Мирослави, змобілізував оту «братву», тобто своїх знайомих електротехніків, а вже ті, як то кажуть, провели ідею в життя.

Власне кажучи, Гриша, хоч і неприсутній, тримав руку на пульсі, він одрежисерував усі події, зробив це непомітно, але точно і, сказати б, вишукано.

Коли під стовпом, на якому сидів Пшонь, зібралися всі ті веселоярівці, які могли там зібратися, і коли Пшоневі прокляття, погрози і репетування досягли, як висловлюються астрономи, апогею, зненацька, мов давньогрецький бог, з машини з’явився дільничний міліціонер Білоцерківець, сюркнув (на жаль, не в роговий, за яким так тужить дід Утюжок, а в бляшаний сюрчок) і об’явив:

— Лаятись заборонено!

А слідом за цим пригуркотіла машина електротехніків, отої «братви», про яку казав Давидко Самусь Левенцеві, під’їхала під стовп, вжик-вжик — і залізне гніздо поповзло вгору до того штучно створеного веселоярівськими механізаторами (для лелек, для лелек, для захисту природи!) гнізда, де несамовитів Пшонь.

А знизу подавали голоси веселоярівці, які вже (чутки літають без крил!) знали, що за цяця отой Пшонь і скільки лиха накликав він на їхнє село.

— Гей-гей! — погукували веселоярівці.

— Держись за небо, а то впадеш!

— Не кричи, бо лопнеш!

— Не буде з тебе ні хуху, ні дмуху!

Пшонь телесувався, а людям унизу ставало ще веселіше. Він лякав, а їм було не страшно. Він погрожував, а їм було смішно. Він пузирився, а веселоярівцям було гидко на нього дивитися. Він лаявся, як древній грек перед своїми рабами.

За кермом машини з механічним «гніздом» сидів Давидко Самусь. Привіз цю чуму до Веселоярська, тепер вивозь її звідси. Він обережненько причалив до Пшоневого сідала, поторгав гумове колесо, в якому стирчав анонімник, мовби припрошуючи: злазь!

Пшонь зиркнув униз, шугнув довгою ногою до верхньої металічної скаби, щоб спробувати злізти вниз, але скабу Давидко передбачливо намилив, і Пшонева нога безрадно засмикалася в повітрі.

— Безобразія! — верескнув Пшонь. — Де керівництво? Я вимагаю на переговори!

— Чіпляйсь за моє гніздо — і гайда! — гукнув Давидко. — Які тобі ще переговори!

— Вимітайся звідси! — підтримали Давидка веселоярівці.

— Щоб і духу не було!

— Вишкварюйся!

Давидко смикнув машину, і Пшонь, злякавшись, що так і лишиться на своєму стовпі на глум і знущання веселоярівців, мерщій вчепився за металічне гніздо, присів у ньому і мовби втишився на мить, але, помітивши, що його везуть геть з села, знов знесамовитів.

Од чайної до Шпилів, за якими, власне, кінчався Веселоярськ, зникаючи в тебе з очей, було кілометрів зо два. Давидко віз Пшоня ці два кілометри повільно, мов на похороні, і всю дорогу Пшонь телесувався, пручався, брикався, кричав, верещав, грозився, кляв, зубоскреготав, хвицався, гуцикав, підскакував, навіснів, пінився.

Нарешті він збагнув, що вороття вже не буде, і вирішив згадати про свої права на особисту власність.

— Де мої речі? — закричав він.

— В кузові твої речі,— спокійно повідомив з кабіни Давидко, хвацько викручуючи кермо.

— А моя панамка?

— Ось і твоя панамка! — І Давидко підкинув Пшоневу панамку, простеживши, щоб вона теж упала в кузов.

Ось так і відбулося вигнання з раю чоловіка негідного і ворожого, і був він, як писали колись наші літописці, «ужасен и трепетен», але нам це тепер байдуже…

Сміх і радість

Веселоярівці демонстрували сто вісімдесят різновидів сміху. Як казав ще геніальний автор «Слова о полку Ігоревім», «страны рады, грады веселы».

Було чого радіти й веселитися!

Що ж до нашого героя Григорія Левенця, то в нього радість була подвійна. По-перше, він, хоч і очистив веселоярівський рай від ганебного породження єхидни, все ж розумів, що вдався для цього до способу далекого від офіційного, а тому написав заяву з проханням відпустити його на комбайн, повернувши на посаду голови сільради многомудрого дядька Зновобрать.

По-друге, він мав незаплановану зустріч з власною дружиною Дашунькою Порубай, яка заскочила до нього по дорозі з одної ферми на другу лише для того, щоб спитати:

— Як би ти подивився на те, щоб я подарувала світові ще одного Левенця?

Ах, коли б Гриша знав напам’ять «Слово о полку…»! Тоді він би вигукнув: «Что ми шумить, что ми звенить далече пред зорею?»

Але й не вміючи цитувати прославлених творів нашої літератури, він вхопив Дашуньку в такі міцні обійми, що кожен, хто б це побачив, вигукнув би слідом за нашим великим предком:

«Страны рады, грады веселы».

Примітки

1

Коли Леся Українка і М. Коцюбинський були в Полтаві на відкритті пам’ятника Котляревському, то в меню урочистого обіду значилася севрюга по-келебердянськи. Ласував нею і М. Рильський, завдяки його дружбі з академіком Д. Яворницьким, для якого, як відомо, були приступні всі скарби нашого сивого Дніпра. А от уже Михайлу Стельмаху, так само, як і авторові, не довелося скуштувати цієї страви з причин, що зазначені нижче.

2

Пісістрат або Пізістрат.

3

Бре — скорочена, злагіднена й олітературнена форма вульгаризму «брешеш», який знайдемо лише в словниках і ніколи не почуємо в живій мові наших сучасників.

4

Наші мудрі предки вельми гаразд знали, що рай був у селі, а не в місті, як це тепер видається переважній частині нашої молоді. На підтвердження своєї думки автор дозволить собі навести початок «Казання руського», з яким зверталися до козаків Богдана Хмельницького тогочасні проповідники, розповідаючи їм про світобудову і надихаючи до подвигів для всілякої перебудови тої світобудови:

«Перед початком, мої дітоньки, світа не було нічого. Хоч запали — то б не трясло. Нікому нічого не далося ані видати, ані відати. І нікому не далося сиротини вигнати, і ніщо нікому не придалося. І яко пишет акафіст у главі двадцять другій і яко