Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

відзначити, що приклад валлійців недавно наводив український публіцист, який писав на захист українських мовних і культурних прав в УРСР: “Валлійська мова, яка вважалася вимираючою і якою 1921 року в Британії говорило 930 тисяч, тепер стає державною мовою Уельсу, оскільки нею говорять вже три мільйони! У всьому світі нації не відмирають, а навпаки - розвиваються і набирають сили, щоб найбільше дати людству, щоб найбільше внести у вироблення загальнолюдських цінностей”. - Dziuba I. Internationalism or Russification? A Study in the Soviet Nationalities Problem. - London, 1968. - P. 207.

24

Luciani G. Le Livre de la Genése du peuple ukrainien. - P. 142.

25

Драгоманов М. П. Историческая Польша и великорусская демократия // Собраніе политическихъ сочиненій. - Т. 1. - С. 253.

26

Загальне дослідження цієї проблеми див.: Rauch G., von. Russland: Staatliche Einheit und Nationale Vielfalt, Föderalistische Kräfte und Ideen in der russischen Geschichte. - München, 1953.

27

Федотов Г. П. Новый град. - Нью-Йорк, 1952. - С. 191.

28

Ставлення Бєлінського до України детально розглянув Драгоманов у перед мові до його публікації листа Бєлінського до Гоголя: Собраніе политическихъ сочиненій. - Т. 2. - С. 231-250. Недавній розгляд цієї проблеми див.: Svoboda V. Shevchenko and Belinsky // The Slavonic and East European Review. December 1961. - Vol. 40 - P. 168-183. Надуману спробу радянського історика літератури зняти з Бєлінського звинувачення в українофобії можна знайти у кн.: Басс І. І.. В. Г. Бєлінський і українська література 30-40-х років XIX ст. - Київ, 1963.

29

Драгоманов М. П. Историческая Польша и великорусская демократия. - С. 220.

30

Драгоманов М. П. Обоятельность энергій // Собраніе политическихъ сочиненій. - Т. 2. - С. 386.

31

Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу. - Відень, 1915. - С. 94.

32

Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки. - Нью-Йорк, 1965. - С. 115. Передр. видання: Львів - Київ, 1922 р.

33

У листі до Драгоманова від 12 травня 1880 р. Желябов так пояснював причини свого покинення українського національного руху і переходу у російський революційний табір: “Де наші фенії, Парнель? Стан речей такий, що ... бачиш порятунок у розпаді імперії на автономні частини - і вимагаєш [усеросійських] Установчих Зборів!” Лист Желябова мав на меті запропонувати Драгоманову роль представника “Народної волі” у Західній Європі. Текст цього листа з коментарями Драгоманова див.: Драгоманов М. П. Къ біографіи А. И. Желябова // Собраніе политическихъ сочиненій. - Т. 2. - С. 413-435; цитований уривок міститься на с. 417.

34

Франко І. Поза межами можливого. - С. 151-152.

35

Див.: Rudnytsky I. L. The Ukrainians in Galicia under Austrian Rule // Essays in Modem Ukrainian History. - P. 315-352 (передусім розділ The Russian and the Ukrainian Idea in Galicia. - P. 329-333; див. C. 427-431 першого тому цього видання).

36

Винятком із цієї проавстрійської орієнтації галицьких українців під час першої світової війни була невелика таємна група лівої університетської та гімназійної молоді. Ця група називала себе Драгоманівською організацією (Драгоманівкою) і прибрала навесні 1918 р. назву “Інтернаціональна революційна соціал-демократична молодь”. Пізніше вона стала ядром Комуністичної партії Західної України. Див.: [Роздольський Р.] До історії українського ліво-соціалістичного руху в Галичині // Вперед (Мюнхен). - 1951. - N 3-4.

37

Переконливим прикладом нещирості Австрії щодо українців був цісарський рескрипт від 4 листопада 1916 р., який розширював межі галицької крайової автономії й увічнював польське панування в краю, розбивши українські надії на поділ Галичини за етнічною ознакою. Рескрипт передбачав, що неподільна Галичина буде пізніше об’єднана з Польським королівством, яке Центральні держави проголосили на зайнятій ними території Російської імперії. Якщо Відень був готовий так безцеремонно проігнорувати життєві інтереси своїх лояльних українських підданих, то чого могла чекати від нього Наддніпрянська Україна?

38

Російські шовіністи постійно звинувачували український рух у служінні чужоземним, австрійським інтересам. Наприклад, полтавський губернатор Багговут повідомляв 4 лютого 1914 р. міністра внутрішніх справ, що “український рух, в основу якого покладена ідея утворення автономії України під скіпетром Габсбурзької династії, набирає в останній час широких розмірів”. Текст донесення Багговута див.: Український історичний журнал. - 1969. - N 1. - С. 114-116. Клуб російських націоналістів у Києві 13 січня 1914 р. надіслав телеграму до голови Ради міністрів у Санкт-Петербурзі з таким доносом: “Плани мазепинців полягають у тому, щоб відірвати від Росії всю Малоросію аж по Волгу і Кавказ і включити її на федеративних засадах як автономну одиницю в складі Австро-Угорщини”. Телеграму наведено у кн.: Потоцький О. Сторінки минулого. - Т. 3. - С. 255-256. (Термін “мазепинці”, тобто послідовники Мазепи, козацького гетьмана, який у союзі зі шведським королем Карлом XII повстав у 1708 р. проти Петра I, був російським лайливим словом на означення українських патріотів. Тим самим малося на увазі, що українці були зрадниками на службі у чужоземних сил). Аналогічні звинувачення часто з’являлися у реакційних російських газетах, таких, як “Новое время”, “Московские ведомости”, “Киевлянин” та інших. Подібні приклади можна знайти у кн.: Щеголев С. Н. Украинское движе-ние как современный этап южнорусского сепаратизма. - Киев, 1912. - С. 476 і наступні.

39

Винниченко В. Відродження нації. - Київ - Відень, 1920. - Т. 1. - С. 258.

40

Тимчасовий Уряд у принципі визнав українську автономію своєю Постановою від 16 липня 1917 р. (текст цього документа див. у кн.: Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. - Т. 1. - С. 114-115). Але “Інструкцією” від 17 серпня Тимчасовий Уряд обмежив територію автономії до п’яти губерній (Київської, Волинської, Подільської, Полтавської та Чернігівської), виключивши індустріальні райони Південної та Східної України. Число департаментів Генерального Секретаріату (автономного українського уряду) мало бути скорочене з 14 (як це пропонувала Рада) до 9; з-під компетенції української адміністрації були вилучені не