Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

— Але вони якимось незбагненним чином здійснили винаходи, які їм явно не по силі.

— Вони збудували домни, хоч і з браком; плавлять метал, хоч: і низькосортний…

— Вони готувалися до розмноження — створили деталі для нових роботів…

Я заперечив:

— Але ж ви для цього й полишили їх на самих себе. Ви хотіли створити мало не суспільство роботів.

Втрутився Микола Карпович:

— Ми дали їм програму й хотіли, щоб вони спробували самонастроїтися і самоорганізуватися. Без подібних дослідів неможливо відправляти роботів-розвідників на інші планети. Ось тільки результати виявилися дещо несподіваними. Суцільні загадки…

— Ага, тепер роботи підготували загадки для вас, — скористався я випадком, щоб підштрикнути його.

Микола Карпович ніби й не помітив насмішки. Він показав на стіну, складену із блискучих плиток:

— Як бачите, вони обгородили своє місто другою стіною. Вертолітники доповіли, що такими ж стінами воно поділено на сектори. А втім, самі зараз все побачимо. Сідайте в мою машину!

Ми проїхали у ворота і по рівненькому шосе попрямували у центр міста. Та невдовзі шлях нам перепинила друга стіна. Тут у брамі були подвійні грати.

З протилежного боку чергував робот-вартовий. Микола Карпович скомандував йому відчинити браму.

— ПІН Сімсот вісімнадцятий одержав наказ від Великого Носія Відповідальності, Самого-Самого Головного і Най-Най Безпомильного більше не впускати вас, — відповів робот.

— Чому? — спитав Микола Карпович.

— Не положено знати, — відрапортував робот. — Це відомо Старшому По Чину, Білому Лотосу.

— Поклич його.

Через кілька секунд з’явився інший робот спрощеної конструкції.

— Наказ відміняю, — суворо мовив Микола Карпович.

— Не маєш права, — відрубав Білий Лотос.

— Маю. Я Самий-Самий-Самий Головний і Най-Най-Най Безпомильний і Найбільший із Великих Носіїв Відповідальності, — намагаючись не розсміятися, промовив Микола Карпович.

Робот зацьковано заблимав індикаторами, нерішуче тупцював, але брами не відчиняв.

— Одержав два накази. Один виключає інший. — Від нього війнуло теплом: це перегрівалися механізми від надмірного навантаження.

— Він зламається, — попередив я Миколу Карповича.

Конструктор дістав автожетон. Вузький промінь торкнувся індикатора, змушуючи робота до повної покори. Старший По Чину вмить відчинив браму, та для машини вона виявилася завузькою. Довелося йти пішки.

Дорога вела до легких будов із пластмас та скла. Звідти долинали рівномірний шум і скрегіт.

Ми рушили до найближчої будівлі, протиснулися у двері і оглухли від каскаду звуків. Це був заводський цех. По стрічці конвейєра безперервним потоком пливли деталі, а кілька роботів складали з них вузли майбутніх механізмів. Це були більш складні роботи, аніж Білий Лотос та вартовий. Придивившись до деталей на конвейєрній стрічці, я сказав Миколі Карповичу:

— Мені повідомили, що самопрограмовані роботи зникли. Хто ж вигадує все це, хто налагоджує виробництво?

Підморгнувши мені, він звернувся до одного із складальників:

— Хто керує цехом?

— Старший По Чину, Срібна Гайка, — була відповідь.

— Він інженер?

— Що ти! Що ти! — Робот підняв клішню немов захищаючись.

— Як можна! Інженери — нижча каста. Вони обслуговують процес виробництва, а Старший По Чину наказує, доповідає і несе частку Відповідальності. В цьому й полягає керівництво.

Чим довше я перебував у цьому місті, тим менше міг щось зрозуміти. Якщо вже робот зумів так викривити ідею управління…

— Де цей ваш Срібна Гайка?

— У цеху номер сім.

Срібна Гайка виявився роботом застарілої конструкції.

“Будь-хто із складальників складніший за нього принаймні уп’ятеро”, — подумав я і запитав:

— Хто будував ці цехи?

— Ми! — гордо мовив той.

Відповідь, зовсім невластива роботам, здивувала мене.

— А хто розробляє конструкції деталей?

— Ми! — з пафосом відповів він. (Пафос коштував йому щонайменше три вати на хвилину).

— Хіба ти тямиш в технології, конструюванні?

— Не кажу: я. Кажу: ми. Старшому По Чину ні до чого розумітися на дрібницях. Він повинен бачити основне, — незворушно проскрипів Срібна Гайка.

— То, може, все це робить Великий Носій Відповідальності?

— Самий-Самий Головний і Най-Най Безпомильний не стане витрачати енергію на дурниці, — заскрипів Срібна Гайка. — Він розподіляє обов’язки.

— Нам треба зустрітися з ним, — сказав Микола Карпович. — Де він?

— Не знаю. Знає Директор — Золотий Шурупчик.

— А його як знайти?

— Де ж бути Директору, як не в Директорії? Це повинен знати кожен робот, навіть найскладніший…

Здається, він приготувався читати нам нотацію, але тут пролунав сигнал, схожий на виття сирени. Мимо, ледь не збиваючи нас із ніг, мчали кудись роботи-складальники.

— Стій! — звелів я одному. — Куди це ви всі поспішаєте?

— Година зарядки акумуляторів і змащення. — Він нетерпляче тупцяв на місці, боячись одержати менше за інших.

— А чому не поспішає Старший По Чину?

— Йому принесуть у цех нові акумулятори. А змащується він в окремій заправній. Там видають мастило вищої якості.

— Таке мастило не зашкодило б і тобі, га? Адже твої механізми складніші…

— Нас багато. На всіх не настачиш.

Йому вдалося на мить збити мене з пантелику цією залізною логікою. Все ж я опам’ятався:

— Тим паче. Тоді таке мастило слід видавати найскладнішим. І взагалі, за які такі заслуги йому живеться ліпше, ніж вам?

— Нам легше. Ми тільки працюємо, а він несе тягар Відповідальності за нашу роботу, — урочисто мовив складальник.

— А ти сам не міг би його нести? Це ж простіше, ніж працювати.

— Не знаю, — промимрив робот. — Мені не довірили.

Я змушений був відпустити його, і ми попрямували до Директорії.

У величезному напівпорожньому будинку, схожому на палац, нас зустрів робот-гід. Ми піднялись за ним