Читати книгу - "Сибіріада польська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Поклади мені сюди, у верхню кишеню. Лапи в мене обліплені мастилом, потім собі запалю... Ті вагони? На сто процентів не знаю, але тут мені говорили, що якихось поляків будуть у них вантажити.
Сташек аж підстрибнув на радощах і вштовхнув хлопцеві решту цигарок.
— А ти чому так радієш?
— Бо я поляк, тепер розумієш? Додому повертаюся, у Польщу!
Сташек помчався з цією звісткою до лісопильних бараків. А там уже про все знали. Рознервована Броня не могла його дочекатися.
— Завтра виїжджаємо, вечір наближається, а тебе нема й нема...
— Біжу зі станції, бо довідався, що вагони вже нам підставили. На власні очі бачив!
— Посвідчення нам дали, без якого ніколи у вагон не пустять. Сім’ї військових мають першість. Держи, подивись: «Польсько-радянська спільна комісія у справах евакуації осіб польської та єврейської національності на підставі договору від 6 липня 1945 р.
Посвідчення № БЕ-04641
Громад. Броніслава Барська, дружина, Долина Станіслав і Долина Тадей, сини солдата ВП Долини Яна (облік військкомату Тулун, № ВП-2112-1929) відправляються на постійне перебування до Польщі».
Ще там якісь дати, підписи й печатки. Сташек не дочитав усього до кінця.
— То правда, мамо? У Польщу, у Польщу...
— Мені самій ще не віриться. Але якщо наказали нам пакуватися і завтра вранці вийти перед бараки з клунками, то, мабуть, однак їдемо...
А у кімнаті пані Корчинської справжня розпука: Сильвія Краковська з синком не тільки не одержала посвідчення на завтрашній виїзд, але НКВС взагалі не дозволив включити її в репатріаційний список у Польщу. Не допомогли усякі можливі прохання і старання Сильвії, пані Корчинської і доброзичливих для них з місцевої репатріаційної комісії — капітан Куликов залишився непохитним. Що робити? Що робити?
У подібному становищі, тільки трохи з іншої причини опинилася пані Розалія Домбровська з двома дітьми: Анею і Сташековим ровесником — Ольгердом. Їм також відмовлено право повернення до Польщі, бо признали їх українцями! Коли Домбровська стала перед комісією і після представлення всяких можливих документів почула від капітана Куликова його коротке: «Нєт», — зомліла. Трагедія Домбровської та її дітей почалася в Тулуні. Коли місцевий НКВС арештував усіх поляків і змушував їх прийняти радянські паспорти, Домбровський зламався і не тільки взяв паспорт, але на подив усіх, хто його знав ще з Польщі, заявив, що він і його сім’я є українцями! Яка похмура таємниця за цим відступницьким рішенням Домбровського приховувалася, ніхто не знав. Невдовзі після того його призвали у Червону Армію, послали на фронт, де загинув. Пані Домбровська затуркана, тихенька, яка рішенням чоловіка була найбільше збентежена і засоромлена, дістала службову «похоронку«. Усе це разом гірко оплакала і тепер уже тільки одне в неї було бажання: повернутися з дітьми у Польщу! А тут тобі маєш: «Нєт, нельзя!» Аня, дівчинка гарна й моторна, ні на крок не відступала від повністю зламаної психічно цим нещастям матері. Ольгерд похмуро затявся в собі, уникав усіх з барака, навіть від Сташека пробував тікати. А такі були друзі ще в Калючому і потім під час спільних мандрівок їх сімей до Каєна, Шишкіно й Тулуна. Разом також вчилися польської мови у пана Корчинського, разом мріяли й розповідали один одному про Польщу.
Сташек знайшов Ольгерда над берегом її. Мовчали, кидали каміння у воду. Сташек вирішив почати:
— Знаєш, Ольгерде, я так собі думаю, що ти міг би ризикнути і поїхати разом з нами. Найважливіше — добратися до Польщі, а там напевно якось тобі допомогли б. Я був сьогодні на станції, знаю, де ті вагони стоять. Лазить біля них вартовий, але ввечері можна десь сховатися, а потім стрибок до вагона. Допоможу тобі, Ольгерде, вдасться. Напевно вдасться.
— Мені, може б, навіть удалося. Мабуть, так... А моя мама, а сестра? Ти залишив би тут свою маму? Ну скажи, залишив би?
Рано-вранці під’їхали під лісопильню дві розбиті вантажівки. Люди наввипередки кидали у них свої клунки, діти залізали на скрині, кожен хотів бути першим.
— Спокійно, люди, спокійно, бо повбиваєтесь! Нема чого нервувати, хто є у списку, того не залишимо.
Сташек втягнув Тадека, і сиділи втиснуті в кут забитої вантажівки. Броня прощалася з Сильвією і з пані Корчинською, яка прийняла остаточне рішення, що залишиться тут разом з Сильвією і малим Павликом.
— Мій Кароль помер. До Товстого, до власного дому адже ітак не повернуся, то що я там буду самітня, як палець, на старість робити? Сильвія і Павлик — то тепер моя сім’я. Серце не дозволяє мені їх тут одних, без жодної надії залишити. Зрештою, це тільки перший транспорт. Будуть, мабуть, наступні, а може, якраз чудо якесь станеться? Може, пан Фількенштейн нам щось у Іркутську влаштує... Залишаюся! А ви їдьте, їдьте з Богом!
Сташек видивлявся Ольгерда, але від Домбровських ніхто прощатися з від’їжджаючими не прийшов. Вантажівки зрушили з місця. Лісопильня, бараки залишилися позаду. Сильвія з малим на руках і сивенька пані Корчинська кивали їм на прощання. Міст на її. У віддалі вулиця Підгірна, кінотеатр, поліклініка, дитсадок... То так повертається до Польщі?
При в’їзді на станційну вітку — тіснота. Вантажівки, кінні вози і сварливий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сибіріада польська», після закриття браузера.