Читати книгу - "Теорія літератури"

Історія гайдамаків — це почута в дитинстві розповідь його діда, перемішана з медитацією на цю тему вже зрілого поета. Це є водночас роздумами на тему української історії: гайдамаччина була кривавим спалахом, який за рік ущух, також зруйнована була Січ, і Україна заснула, її історія ніби закінчилася, залишилась тільки в піснях та переказах старих людей. Рядком однієї з пісень не випадково завершується поема.

В поемі переплітається багато голосів і стилів: наративні уривки з медитативними, фраґменти пісень або стилізацій під пісні з пейзажами, оповіді героїв від першої особи з прозовими діалогами. Голос автора так само присутній і не завжди збігається з голосами нараторів. Шевченко вважає, що зразок історії, продемонстрований гайдамаччиною, є далеко не зразковим, власне, так не повинно було бути, кривава гримаса історії є непоправною помилкою. Він запитує: «А за віщо, за що люде гинуть? Того ж батька, такі ж діти — Жити б та брататься…» Однак конфлікт почався із заздрості і руйнівного інстинкту однієї сторони і продовжився в бажанні нащадків-сиріт другої сторони помститися: «Замучені руки Розв’язались — і кров за кров, І муки за муки!»[993] Автор покладає велику вину на «ксьондзів, єзуїтів», які, на його думку, пересварили «дітей старих слав’ян».

Тема вбивства Гонтою дітей не може не викликати асоціацію з романом Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Тарас Бульба вбиває свого сина Андрія за зраду. Любов до жінки з ворожого польського табору виявилася міцнішою за любов до України, і за це старий козак карає свого сина. Гонта у Шевченка вбиває малих і беззахисних дітей, які ще жодного злочину перед Україною не вчинили. Їхня вина лежить у самій їхній крові — напівпольській, і в тому, що вони охрещені матір’ю в католицьку віру. Якщо вбивство Тарасом Бульбою сина Андрія містить в собі певний елемент романтичної справедливості, то вбивство Гонти несправедливе і шокуюче, адже це вбивство малих дітей.

На думку американського дослідника Григорія Грабовича, вбивство Гонти має декілька вимірів і пояснень: «Згідно із зовнішнім „ідеологічним“ поясненням, Гонта вбиває синів тому, що їхня мати була полькою і католичкою, тобто в знак „святої помсти“ полякам. Так само на поверхні лежить і ще один ідеологічний, конкретно — слов’янофільський мотив пояснення. В основі його трагічне відчуття, що своїм вчинком Гонта вбиває будь-яку надію на примирення. Однак на глибшому, символічному рівні вбивство синів означає очищення, здійснене з огляду на той факт, що вони існували між двома світами — польським, католицьким, і козацьким, православним, і, як усі проміжні постаті, були зіпсованими. Я вже відзначав, що на цьому рівні жодне примирення неможливе. Але мертвими їх можна знову включити в козацький світ. Коли Гонта ховає синів, їхні тіла вже називаються козацькими („козацьке мале тіло“), а їхня смерть стає значною і сакральною, адже, за власними словами Гонти, ці діти, як і він сам, померли за Україну („… ви за неї / Й я за неї гину“)»[994].

Вбивство Гонтою синів, в інтерпретації Грабовича, є частиною певної моделі родини, яка не функціонує. У випадку Гонти вона є найбільш шокуючою. Однак у цілому ряді інших наративних поем Шевченка можна побачити інші варіанти цієї моделі недіючої родини. Сім’я є спотвореною і скаліченою. Вбивство в її рамках (братовбивство, батьковбивство, а також вбивство батьками дітей) є типовим виявом цієї скаліченості. Ще один вияв — «злочини проти природи», тобто інцест. Ще один — зґвалтування чи нещасливе кохання нерівних (модель Катерини) і відтак велика кількість сиріт-байстрюків, які потенційно можуть стати і часто стають об’єктом насильства і вбивства.

Григорій Грабович перелічує твори, в яких відбувається вбивство батьками своїх дітей: «В „Утопленій“ мати вбиває дочку в нападі ревнощів і ненависті. В „Титарівні“ Микита кидає в криницю своє позашлюбне немовля, а в „Русалці“ мати топить свою нешлюбну дочку. Звичайно, убивство дітей зумовлюється насамперед тим прокляттям, яке робить недосяжним для героїв самі шлюбні зв’язки. Але знищуються також і діти від тих шлюбів, які все ж таки здійснюються і де діти стають елементом медіації, примирення, що його вимагають закони суспільного життя»[995].

В цьому сенсі йдеться про помсту історії, певне прокляття, яке лежить на Україні та її історії, на українській людині, на українській родині. Людина не придатна до щастя, сім’я не діє. Це майже містична за суттю помста сучасникам за минуле, в якому вони не винні. Насильство по відношенню до дитини (вбивство дитини) і зганьблення, зґвалтування жінки — найвищий злочин у світі Шевченка. Це — вища форма прокляття, яка повторюється в світі Шевченка з нав’язливою настирливістю.

Насильство в Шевченка має різні обличчя і риторику, різні метафори. Воно повсюдне, постійно присутнє і виявляється в певній системі образів, а також кліше, які збереглися в українській літературі дальших часів.

Вірш Шевченка, відомий під назвою «Заповіт» (1845), — по суті, другий національний гімн України, — має слова, які знає кожна дитина. В цьому короткому вірші є образ, який у рамках поезії Шевченка можна вважати цілком класичним. Ідеться про образ ворожої крові, власне, ріки крові або кривавої ріки. Тільки після того, як ця ріка ворожої крові потече в «синє море», душа поета заспокоїться і «полине» до Бога молитися. Вірш завершується закликом Шевченка до співвітчизників постати по його смерті і похоронах:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте[996].

Свобода неможлива без помсти і насильства. Помста і кров — необхідна частина майбутнього очищення і звільнення від прокляття. Йдеться про національне прокляття, котре таке могутнє, що без звільнення від нього не буде ні гармонійної родини, ні природної, нормальної любові між людьми, ні природної сексуальності.

У рамках світу Шевченка майбутня помста, така важлива для звільнення й очищення, не окреслена надто чітко. Те, що відбувається в повісті Олекси Стороженка, можна назвати ідеологізацією помсти. В його незакінченій повісті «Марко Проклятий» (1870) знаходимо і криваву образність, і криваві злочини в романтично-готичному дусі, і певну ідеологічну підкладку, значно очевиднішу та прямолінійнішу, ніж у Шевченка.

Повість «Марко Проклятий» у багатьох своїх мотивах перегукується з «Гайдамаками» Тараса Шевченка. Зокрема, якщо говорити про тему особистого і національного прокляття України. Крім того, повість позначена впливом ранніх творів Миколи Гоголя на українську тематику. Пекло, чорти і різноманітна «нечиста сила» нагадують «Вія» і «Страшну помсту».

Як і в «Гайдамаках», у «Маркові Проклятому» наявний мотив суму за втраченою Україною, вільною й ідилічною, в якій мирно жили разом брати-слов’яни. Він, однак, поєднується з тенденційною інтерпретацією історичних