Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

промовляють, що вони ховають під собою якусь душу, немов легендарне хвилювання ефеської землі над тим місцем, де поховано євангеліста Іоанна. І так воно й годиться, щоб на цих морських лугах, на цих неозорих водних преріях і кладовищах усіх чотирьох континентів хвилі здіймались і опадали, набігали й утікали безнастанно. Бо під ними лежать упереміш мільйони тіней і примар потонулих мрій, сновидь та марень, лежать і снять, снять, і перевертаються, як сонні люди в постелях, і то їхній неспокій здіймає оці невпинні хвилі.

Кожному схильному до роздумів волхвові-мандрівцеві досить один раз побачити цей спокійний Тихий океан, щоб навіки зріднитися з ним. Це осереддя всіх вод світу, а Індійський та Атлантичний океани - то тільки його затоки. Ті самі хвилі миють і причали новозбудованих міст Каліфорнії, тільки вчора поставлені там наймолодшою людською расою, і полощуть уже занепалі, але ще пишні узбережжя азіатських країн, старіших від самого праотця Авраама, а посеред них пливуть Молочні Шляхи коралових островів, і низькі, безкраї, незнані архіпелаги, і непроникна Японія. Таким чином цей таємничий, божественний Тихий океан оперізує всю брилу світу, всі береги робить берегами своїх заток, і здається, що його припливи та відпливи - то биття світового серця. Підносячись на його правічних хвилях, ви неминуче мусите визнавати божество-спокусника, схиляючи голову перед Паном.

Та не дуже думав про Пана Ахав, стоячи, немов залізна статуя, на своєму звичайному місці при бізань-вантах. Однією ніздрею він байдуже вдихав пряно-солодкі повіви з островів Баші (де, певно, в прекрасних гаях любо прогулюються закохані пари), а другою - жадібно втягував солоне дихання щойно досягнутого океану, того самого, в якому, напевне, плавав у цю хвилину ненависний Білий Кит. Тепер, коли старий капітан виплив нарешті на простори цих майже найдальших вод і простував до японських китоловних угідь, його мета все більше набирала плоті й крові. Його рішучі губи стискалися, мов губки лещат; дельта жил на його чолі набрякала, наче річкові потоки у повінь, і навіть крізь сон у лункому корпусі судна розтинався його гучний крик: «Табань! Білий Кит дмухає густою кров’ю!»

 

112
КОВАЛЬ

 

 

Користаючись із м’якої, теплої, але свіжої літньої погоди, яка саме стояла в тих широтах, старий коваль Перт, чорний від кіптяви, весь у близнах від опіків, дожидаючи особливо завзятого полювання на китів, яке передбачалося невдовзі, не став прибирати назад у трюм переносне горно, коли закінчив свою частину роботи над Ахавовою ногою. Горно стояло, міцно прикручене до палубних римів, біля фок-щогли, і раз у раз до коваля підходив котрийсь із вельботних старшин, гарпунників чи веслярів і просив зробити для нього якусь роботу: полагодити або перекувати на інший лад ту чи ту зброю або щось із обладнання човна. Частенько нетерплячі клієнти колом обступали його, і кожен чекав своєї черги, держачи в руках лопатку, або наконечник списа, або залізко гарпуна й ревниво стежачи за кожним рухом його чорних від сажі рук. Та цей старий чоловік тримав терплячий молот у терплячих руках. Він ніколи не дратувався, не ремствував, не бурчав. Мовчазний, неквапливий, поважний, він ще нижче нагинав свою й так весь час зігнуту спину і працював, працював, працював, немовби праця була для нього самим життям, а важкі удари молота - важними ударами серця. І так воно й було… Яка сумна доля!

У цього старигана була досить дивна хода: його весь час хоч і злегка, але прикро заносило то в один, то в другий бік, і на початку плавання це будило зацікавлення в моряків. Урешті він піддався на їхні безцеремонні настирливі розпити, і тепер усі на кораблі знали ганебну історію його нещасливого життя.

Якось узимку, в морози, коваль, що не без власної вини загаявся в сусідньому містечку, серед ночі пішов польовою дорогою додому. Напівбезтямний, він відчув, що його змагає якась непоборна млість, і став шукати притулку в ветхій, напіврозваленій стодолі коло шляху. Наслідок був такий, що він позбувся пальців на обох ногах. Із цього признання мало-помалу виснувалися перед нами чотири щасливі й п’ята нещаслива - довга, але ще й досі не скінчена - дія його життєвої драми.

Він був уже старий чоловік, років під шістдесят, коли його спіткало те, що в термінології нещасть називається банкрутством. Він був славний на всю околицю майстер і мав роботи вдосталь. Мав і власний дім, і садочок, пригортав до серця ще молоду, ніби дочка, віддану дружину та троє веселих рум’яних діток. Щонеділі ходив до чепурненької церкви, що стояла в гаю. Та однієї ночі під покривом темряви, а потім ховаючись під усілякими вигадливими личинами до їхньої щасливої оселі прослизнув зухвалий грабіжник і начисто пограбував їх. А ще страшніше те, що коваль необачно сам привів у лоно своєї родини того грабіжника. То був Дух із Пляшки! Тільки-но вийнято фатальний корок, як злий Дух вилетів і пожер дім коваля. З дуже слушних, підказаних обачністю й ощадністю міркувань кузня містилася в підвалі його дому, але мала осібний вхід, і молода, квітуча, віддана дружина господаря слухала безнастанний дзвін молота в молодих руках її старого чоловіка не з нехіттю чи роздратуванням, а з щирою насолодою. Дзвін той, приглушений підлогою й стінами, долітав до неї та в дитячий покоїк і заколисував ковалевих діток бадьорою й солодкою колисковою піснею Праці.

О лихо, о нещастя! О Смерте, чого ти інколи не можеш прийти вчасно? Якби ти забрала цього старого коваля до себе, поки він іще не скотився в остаточну руїну, тоді молодій удові припала б на долю спокійна жалоба, сиротам - сповнений пошани і вдячності спогад на все життя про достойного батька, а всім їм разом - достаток, що звільняє від турбот. Але Смерть обрала для себе якогось іншого доброчесного старшого брата, від чиєї невтомної щоденної праці залежав добробут якоїсь іншої родини, а зоставила на світі цього більш ніж зайвого старого чоловіка, чекаючи, поки огидна гнилизна життя зробить його легшим жнивом для її коси.

Та чи варт оповідати все? Удари молота в підвалі ковалевої оселі ставали що день, то рідші, і кожен удар був усе слабший і слабший; дружина сиділа, заклякнувши, біля вікна і з сухим блиском в очах вдивлялася в заплакані личка дітей; міхи опали, горно забилось попелом, дім продали, мати знайшла спокій під високою цвинтарною травою, діти незабаром пішли вслід за матір’ю, і бездомний,