Читати книгу - "Останнє літо"

Безглуздо, звичайно. Як так ні. до чого? Нічиє поранення чи навіть смерть не може змінити ні того, що відбувається, ні того настрою, який усе одно є й буде в армії від усього ходу подій. Та вже безглуздо там чи не безглуздо, а тепер, коли Захаров летів, йому й дивитися на все це не хотілось!

Літак сильно захитало над лісом, один раз, здалося, зовсім кинуло на верхівки беріз. І Захаров чомусь подумав про себе, про Серпіліна й Львова і про те, як Львов перед початком наступу, по суті, хотів роз’єднати їх із Серпіліним. Хотів, але не роз’єднав. А тепер ось війна роз’єднує… Коли тяжко поранений — армією вже не командувати. І одразу ж подумав про гірше: «А раптом не застану?»

Та, відкинувши цю думку, виштовхнувши її з голови, ніби вона сама собою становила якусь небезпеку для життя Серпіліна, змусив себе думати про справи.

Справи сьогодні цілий день ішли якнайкраще, і раптом саме в такий день — таке лихо!

Ну, а в інший день, що ж, це не лихо було б? Лихо днів не вибирає, коли приходить, тоді й приходить. День сьогодні хороший не тим, що він легкий. Навпаки, день важкий. Ще вранці зрозуміли з запеклого опору німців, що густо їх зачепили, багато оточили. «Сусід ліворуч саме сьогодні легше пішов уперед.

А ми тягнемо, тягнемо, заводимо все глибше, і вже відчувається, що вся риба всередині, у волоці».

Розмовляли про це з Серпіліним у корпусі в Миронова, перед тим як Захаров полетів у дивізію. Серпілін припускав, що, можливо, в цьому волоці, в матні його, або штаби двох корпусів, або навіть штаб армії.

Відчувається з характеру опору німців, коли одні раптом здаються, а інші воюють до останку, що там, усередині, є якийсь центр, до якого одні стягуються, а інші, навпаки, відірвавшись від нього, вже не бачать надії й піднімають руки. «Загребли щось там, усередині, відчуваю», — казав Серпілін усього кілька годин тому.

З останнього оперативного зведення тепер уже відомо, що сусідні фронти не лише замкнули кільце, а й ведуть бої в самому Мінську. І про це також говорили з Серпіліним і раділи з того. Навіть домовились: проти ночі за таке діло по чарці… Серпілін останні дні, всупереч звичці, навіть і вечорами не брав ані краплі в рот.

Як Могильов визволили, сказав: «Тепер до Мінська. Поки за Мінськ салюту не буде». І пояснив, що хоч і здається, ніби краще спиш, випивши півсклянки, та при надмірній утомі це самообман.

Захаров раптом згадав, що перед операцією пораненим інколи давали спирт або горілку. Є хірурги, які вважають, що нічого поганого в цьому немає. Навпаки!

В тому числі й головний хірург армії.

Подумавши про операцію, яку зараз, можливо, вже роблять або ось-ось почнуть робити Серпіліну, Захаров, з надією згадав того головного хірурга армії, якого, незважаючи на всі його хороші риси, доводилось кілька разів, мов хлопчиська, лаяти за порушення в побуті. Але зараз Захаров подумав про нього із сліпою, безмежною вірою. Сам готовий на все, щоб урятувати Серпіліна, він нічим не міг допомогти, і йому лишалося тільки вірити, що Серпіліна врятує хтось інший. І всі його моральні сили обернулися зараз на цю непохитну віру в ту, іншу людину, яка зробить те, чого ти сам не можеш. «Аби тільки швидше прилетів!»— подумав Захаров так, ніби життя Серпіліна залежало від того, коли прилетить головний хірург армії.

Льотчик заклав віраж. Вони опинились над невеликою галявинкою. Ніякого іншого літака на галявинці не було, — отже, хірург ще не прилетів…

Тільки-но Захаров виліз, як з узлісся до літака під’їхала полуторка. На приступці її, тримаючись за відчинені дверцята, їхав капітан-військлікар.

— Ну… що? — крикнув Захаров крізь шум ще не вимкнутого мотора.

— Не знаю, як… товаришу член Військової ради, — сказав, зіскочивши з приступки, військлікар. — Мене од разу послали чекати тут з полуторкою, щоб до операційної підвезти…

Захаров сів у кабіну поруч з водієм, так і залишивши ногу на приступці, тільки притримуючи дверцята рукою.

І вони поїхали через ліс.

Медсанбат стояв у лісовому хуторі. Поряд з хатами було напнуто два великих намети.

Перший, кого побачив Захаров, був Гудков. Він сидів на пеньку біля входу до операційного намету і, коли Захаров вискочив з полуторки, встав назустріч, притискаючи до грудей ліву забинтовану, підвішену на лямці руку.

Очі в нього були наче мертві. І Захаров, побачивши ці очі, зрозумів, що Серпіліна немає на світі, ще раніше, ніж Гудков, насилу ворушачи губами, сказав ледь чутно:

— Помер.

Крім Гудкова, біля намету нікого не було. Віддалік стояв бронетранспортер, і коло нього — автоматники Серпіліна. Захарова не чекали, його ніхто не зустрічав.

Чекали головного хірурга, якого вже також ні до чого було чекати. Захаров ступив до намету, пройшов через передопераційне відділення, в якому хтось стогнав, і тільки біля входу до операційної зустрів командира медсанбату.

В операційній стояло два столи: ліворуч — вільний, праворуч — накритий простирадлом. Біля вільного стола, притулившись до нього боком, сидів на табуретці військлікар у білій шапочці й халаті і, вмочаючи ручку в шкільну чорнильницю, щось писав на аркуші паперу.

Синцов, що сидів біля другого столу, закритого білим простирадлом, побачивши Захарова, підвівся.

— Товаришу член Військової ради… — почав доповідати командир медсанбату, але Захаров спинив його: Коли?

Командир медсанбату не встиг відповісти. Хірург, що сидів на табуретці й писав, підвівся і, підійшовши до Захарова, сказав, що командуючого поклали на стіл о п’ятнадцятій годині двадцять чотири хвилини, вже маючи на той час усі ознаки клінічної смерті, а після огляду, о п’ятнадцятій годині тридцять одна хвилина, констатували смерть, що настала від розриву осколком аорти, приблизно за п’ятнадцять хвилин до цього, по дорозі між місцем поранення й медсанбатом.