Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

ти дав маху на самім початку, навіть у якійсь дрібничці, як хибна гадка чи помилка пам'яти виводять тебе на фальшивий слід у пошуках злосливої плітки чи місця, де ти щось загубив, то може бути, що, знайшовши хибу, ти заміниш її не істиною, а новою хибою. Загадуючись над способом життя моїх подружок і над тим, як треба з ними поводитися, я зробив усі висновки зі слова «невинність», прочитаного під час щиросердих розмов на їхніх личках. Але читав я, може, не вдумуючись, і помилився з першого читання, насправді ж слово це не було написане на їхніх личках, як не було написане ім'я Жуля Феррі на програмці тієї ранкової вистави, коли я вперше слухав Берму, що не перешкодило мені запевнити маркіза де Норпуа, ніби Жуль Феррі пише одноактівки, та й годі.

Хоч би про яку мою подружку з гурту йшлося, чи міг би я запам'ятати не лише те личко, яке бачив при останній зустрічі? З наших-бо спогадів, стосовно цієї особи, розум вимітає все, що не сприяє безпосередньо нашим щоденним зв'язкам, це також справедливе, — ба навіть насамперед, — коли такі зв'язки позначені дещицею кохання, завше незаспокоєного, зверненого в завтрашній день. Він, розум, дає розсотуватися ланцюжкові минулих днів і цупко тримає лише ближчий до нас кінець, який часто буває не з того самого металу, що й ланки, зниклі уже в мороці, і в життєвій нашій мандрівці визнає за справді сущий лише край, де ми пробуваємо зараз. Але всі враження, уже такі далекі, не могли знайти в моїй пам'яті захисту проти їхньої щоденної деформації; протягом довгих годин я розмовляв, закушував, грався з дівчатами і вже не пам'ятав, що це ж вони і є ті самі жорстокі й велелюбні діви, які, мов на якійсь фресці, прошкували були повз мене край моря.

Географи, археологи справді приводять нас на острів Каліпсо[194], справді відкопують палац Міноса.[195] Однак же Каліпсо для них звичайнісінька жінка, а Мінос — цар, позбавлений чогось бозького. Навіть високі прикмети і вади, які, як нам тепер підказує історія, були властиві цим цілком реальним людям, часто дуже відрізняються від тих, якими ми наділяємо казкові істоти з тими самими іменами. Так розпорошилася вся чарівницька океанічна міфологія, що я створив у перші дні. Але нам не зовсім байдуже те, що ми бодай зрідка проводимо час у тісному спілкуванні з людьми, які раніше здавалися нам неприступними і до яких нас вабило. У взаєминах із тими, хто з самого початку здавався нам несимпатичним, завжди відчувається, навіть якщо ми нібито тішимося товариством цих людей, присмак чогось неприродного, присмак вад, які їм удалося потаїти. Але в таких зв'язках, як мої з Альбертиною та її приятельками, щира втіха, закладена в їхній основі, залишає по собі запах, якого жодними штучками не надати оранжерейним плодам, виноградові, достиглому не на сонці. Попервах я дивився на них як на істоти надприродні, але й нині вони непомітно для мене ще вносили щось чарівне в мої найбанальніші з ними стосунки, певніше, оберігали ці стосунки від усякої банальности. Моя мрія так палко рвалася відгадати сенс, прихований у їхніх очках, які вже знали мене і всміхалися мені, але при першій зустрічі схрестили свої погляди з моїми, буцімто проміння з іншого світу; вона так щедро і так запопадливо розподіляла фарби та пахощі у плотській поволоці цих дівчат, які лежали на рифах і без ніякого давали мені сандвіч або гралися в загадки, що часто вдень, наче маляр, який шукає античної величі в сучасності й наділяє жінку, котра обтинає на нозі ніготь, шляхетністю «Юнака з колючкою»[196], або, мов Рубенс, що творить богинь зі своїх знайомих жінок ради того, аби намалювати полотно на міфологічний сюжет, я озирав ці прегарні тіла, бронзові й біленькі, такої різної статури, вивернуті круг мене на траві, озирав, не очищаючи їх, може, від усієї тієї пересічности, якою їх наповнювала буденність, не нагадуючи собі свідомо про небесне їхнє походження, і водночас почував себе якимсь Геркулесом чи Телемаком, що забавляється серед німф.

Потім концерти відзвучали, прийшла сльота, мої подружки покинули Бальбек, не всі зразу, як відлітають у вирій ластівки, але того самого тижня. Альбертина поїхала перша, несподівано, отож-бо жодна її приятелька не могла втямити, ні тоді, ні потім, чому вона так притьмом вернулася до Парижа, куди її не кликали ані праця, ані забави. «Не сказала ні що, ні як, і гайнула», — бурчала Франсуаза, якій, одначе, кортіло, щоб так само навально зірвалися й ми. Вона вважала, що ми чинимо не найкращим робом щодо тих, правда, вже нечисленних, службовців, яких затримувало кілька пожильців, та щодо директора, який «проїдає гроші». І справді, готель, який мав скоро зачинитися, давно вже покинули всі; тільки тепер у ньому стало затишно. Але іншої думки дотримувався директор; повз салони, де можна було замерзнути і на порозі яких уже не стояли груми, він снував коридорами, вбраний у новий сурдут, мабуть, щойно від перукаря, який зробив з його опилого обличчя сумішку на одну чверть зі шкіри, а на три чверті з косметики, завжди при новій краватці (така фертикуватість обходиться дешевше від опалення й утримання персоналу; хто уже не в змозі офірувати десять тисяч франків на доброчинну мету, тому легко зробити широкий жест і дати п'ять франків посильному, який приніс депешу). Директор ніби проводив огляд небуттю, йому ніби хотілося своїм бездоганним виглядом показати, що зубожіння готелю в зв'язку з невдалим сезоном — явище тимчасове, і скидався він на мару державця, який повертається на руїни свого палацу. Найбільше його злостило, що місцева залізниця за нестачею пасажирів перестала діяти до весни.

«Чого тут бракує, — казав директор, — то це транспортних засобів». Попри підраховані збитки він снував чудові плани на наступні роки. Він мав хист точно запам'ятовувати красні мовні звороти, якщо вони стосувалися готельного промислу і якщо додавали йому пишноти. «Мені не вистачало підсобників, хоча в їдальні я мав хвацьку команду, — казав директор, — але посильні не були на належній