Читати книгу - "Фараон"

На якийсь час він навіть утратив охоту до виборів представників, але швидко віднайшов енергію, весь час повторюючи собі: що народ здобуде сьогодні, того не втратить завтра… Хіба що стануться якісь надзвичайні події!

За Мемфісом, на північ од пірамід і сфінкса, стояв уже на самій межі з пісками невеличкий храм богині Нут. Там жив; старий жрець Менес, найзнаменитіший у Єгипті звіздар та інженер.

Коли в державі починали споруджувати велику будівлю чи новий канал, Менес приходив туди і давав свої вказівки. Незважаючи на це, він жив убого й самотньо в своєму храмі, вночі спостерігаючи зорі, вдень працюючи над якимись приладами.

Вже кілька років Пентуер не був у цих місцях, тому вразили його занедбаність і убозтво. Цегляний мур розвалився, в саду посохли дерева, по подвір’ї тинялася худа коза й порпалося кілька курок.

Біля храму не було нікого. Аж коли Пентуер почав гукати, з пілона вийшов старий чоловік. Він був босий, у брудному чепці на голові, як селянин, стегна обвивала подерта пов’язка, а на плечах у нього була облізла шкура пантери. І все-таки постава його була сповнена гідності, а обличчя — розуму. Він пильно глянув на гостя і сказав:

— Або це мені здається, або ти — Пентуер.

— Це я, — відповів прибулий і щиро обняв старого.

— Го!.. Го!.. — вигукнув Менес, бо це був він. — Я бачу, ти змінився на достойних посадах! Шкіра в тебе гладенька, руки білі і золотий ланцюг на шиї. Таких прикрас довго мусить чекати богиня небесного океану, матінка Нут!..

Пентуер хотів зняти ланцюг, але Менес з усмішкою стримав його.

— Не треба! — сказав він. — Якби ти знав, які коштовності ми маємо на небі, то не квапився б жертвувати золото… Ти що, прийшов оселитися тут?..

Пентуер похитав головою.

— Ні, — відповів він. — Я прийшов лише вклонитись тобі, божественний учителю.

— А потім знов до двору?.. — сміявся старий. — Ох, ви, ви!.. Якби ви знали, що втрачаєте, залишаючи мудрість заради палаців, то були б найсмутнішими людьми…

— Ти сам, учителю?

— Як пальма в пустелі, особливо сьогодні, коли мій глухонімий пішов з кошиком до Мемфіса, щоб вижебрати щось для матері Ра та для її жерця.

— І не сумно тобі?..

— Мені?.. — вигукнув Менес. — За той час, що ми з тобою не бачились, я вирвав у богів кілька таємниць, яких не віддав би за обидві корони Єгипту!..

— Це секрет? — спитав Пентуер.

— Який там секрет!.. Рік тому я скінчив виміри й обчислення, що стосуються розмірів землі…

— Як це розуміти?

Менес оглянувся довкола і заговорив тихіше:

— Адже тобі відомо, — заговорив він, — що земля не плоска, як стіл, а велетенська куля, на поверхні якої є моря, країни й міста…

— Це відомо, — відповів Пентуер.

— Не всім, — заперечив Менес. — І вже зовсім не було відомо, яка завбільшки ця куля…

— А ти знаєш це? — майже злякано спитав Пентуер.

— Знаю. Наша піхота проходить за день близько тринадцяти єгипетських миль. Так от, земна куля така завбільшки, що наші воїни змогли б обійти її навколо за п’ять років.

— О боги!.. — вигукнув Пентуер. — І тобі не страшно, отче, думати про такі речі?..

Менес знизав плечима.

— Вимірювати величину — що ж у цьому страшного? — відповів він. — Чи піраміду вимірювати, чи землю — це все одно. Я робив ще важчі речі. Я вимірював відстань між нашим храмом і палацом фараона, не переправляючись за Ніл.

— Страх!.. — прошептав Пентуер.

— Який там страх?.. Я відкрив таке, чого ви справді будете боятись… Але про це не кажи нікому. Знаєш, у місяці паофі (липень — серпень) у нас буде затемнення сонця… вдень настане ніч… І нехай я помру голодною смертю, якщо помилився в обчисленні хоч на одну двадцяту години…

Пентуер доторкнувся до амулета, який висів у нього на шиї, й зашептав молитву. Потім сказав:

— Я читав у священних книжках, що вже не раз, на лихо людям, вдень ставало темно, як уночі. Але як це так? Не розумію.

— Ти бачиш піраміди? — спитав раптом Менес, показуючи на пустелю.

— Бачу.

— А зараз постав долоню перед очима… Бачиш піраміди?.. Не бачиш. Так от, затемнення сонця — це приблизно те ж саме: між сонцем і нами стає місяць, затуляє батька світла, І тоді настає пітьма…

— І це буде в нас? — спитав Пентуер.

— У місяці паофі. Я писав про це фараонові, сподіваючись, що він пожертвує щось для мого занедбаного храму. Але він, прочитавши листа, висміяв мене і звелів моєму посланцеві віднести цю звістку Гергорові.

— А Гергор?

— Дав нам тридцять мір ячменю. Це єдиний чоловік у Єгипті, який шанує мудрість; а молодий фараон — легковажний.

— Не будь суворий до нього, отче, — відповів Пентуер. — Рамзес Тринадцятий хоче поліпшити становище селян і ремісників: він дасть їм відпочинок на сьомий день, заборонить бити їх без суду, а може, і обдарує. їх землею…

— А я тобі кажу, що він легковажний! — роздратовано відповів Менес. — Два місяці тому я надіслав йому величезний план полегшення праці селян, а він так само висміяв мене… Він просто пихатий неук.

— Ти з упередженням ставишся до нього, отче. Але розкажи мені про твій план, і, може, я допоможу тобі його здійснити…

— План!.. — повторив старий. — Це вже не план, а готова річ…

Він підвівся з лави, і вони вдвох з Пентуером пішли до ставка в саду, де стояв навіс, густо обплетений виткими рослинами. Під навісом було велике колесо, насаджене на горизонтальну вісь, з багатьма цеберками на ободі. Менес увійшов у середину колеса й почав переступати ногами. Колесо закрутилось, а цеберка почала черпати воду з ставка і виливати її в корито, що стояло вище.

— Цікавий прилад! — сказав Пентуер.

— А ти догадуєшся, що він може зробити для єгипетського народу?

— Ні…

— Так от, уяви собі, що це колесо більше у п’ять або в десять разів і що приводить його в рух не людина, а кілька пар волів…

— Щось… щось ніби уявляю, — мовив Пентуер, — але ще не розумію.

— Та це ж так просто! — відповів Менес. — З допомогою цього колеса воли або коні могли б черпати воду з Нілу й виливати її в канали, що лежать один над одним… Тоді півмільйона людей, які зараз працюють при журавлях, могли б відпочивати… Тепер ти бачиш, що мудрість робить для людського щастя більше, ніж фараони.

Пентуер похитав головою.

— Скільки ж на це потрібно дерева, — сказав він, — скільки волів, скільки паші!.. Здається мені, отче, що твоє