Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

— У деяких романтичних легендах — священик під час хрещення, з дозволу чи без дозволу батьків. Найчастіше така холодність — це наслідок свідомого вибору дівчини. Дівчина зустрічає в лісі стару жінку, яка пропонує їй різні дарунки, але відмовляється дати саме той, який дівчина вибирає. Ціна дарунка — згода вийти заміж за сина старої. Якщо дівчина приймає дарунок, то стає холодною до того моменту, коли її запрагне білий собака. Стара жінка — мати собаки. В цих версіях легенди собака вважається злим духом.

— А чи може він символізувати щось інше?

— На Сицилії собака вважається благодійником холодних чи безплідних жінок. Якщо йому випаде злягтися з такою жінкою і вона віддасться йому, то дістане можливість нормальних сексуальних стосунків з чоловіком. Але за певної умови. Собака назавжди залишається коханцем цієї жінки. Навіть якщо вона виходить заміж за звичайного чоловіка, він будь-коли може претендувати на неї.

— О Боже! — вигукнув Гордон.

— У цьому немає нічого страшного, — сказав Мак-Айвер. — У романі Хосе Момпу герой зустрічається з ватажком зграї розбійників, дружина якого є водночас дружиною білого собаки. Собака і ватажок — друзі, собаку всі люблять, дозволяють йому спати біля вогню, вилизувати тарілки і таке інше, незважаючи на те, що він постійно навідує ще кількох дівчат у тій околиці. Він захищає дім і служить сім’ї, а також приносить удачу ватажкові. Ніхто не гнівається на нього, дарма що час від часу він злягається з дочками хазяїна. Якщо жінку любить білий собака, вона стає привабливішою для чоловіків, причому собака ніколи її не ревнує. Коли одна з його жінок виходить заміж, він просто час від часу парується із нею, щоб підтвердити свої права.

— Як часто?

— Раз на рік. Він парується із нею в ніч перед весіллям і так само відзначає кожну річницю цієї події. Е-е, що це з вами? Ви жахливо виглядаєте.

Гордон вискочив на вулицю, переповнений страхом та сумнівами. У голові в нього все перемішалось. «Щоб мене прирівнювали до собаки! Щоб мене оцінювали в залежності від його якостей! О Господи! Ні, ні, Нен цього не зробить! Вона не така, це ж аморально!» Він раптом усвідомив, що швидко біжить додому й голосно розмовляє сам із собою. Він зупинився, поглянув на годинник і змусив себе стишити ходу. Додому дістався десь опівночі; зайшов у двір і подивився на вікна спальні. Вони не світились. Він навшпиньках піднявся нагору і застиг біля вхідних дверей. Двері були достоту такими, як і завжди, за ними не могло відбуватись нічого поганого; він міг повернутися до готелю, але поки отак стояв і роздумував, рука його обережно вставляла ключ у замкову шпарину. Він тихенько перейшов вітальню, повагався перед дверима спальні, а тоді рвучко їх розчинив. Почувся зляканий вигук, і Нен пронизливо скрикнула:

— Гордон!..

— Так, це я! — відповів Гордон.

— Не вмикай світло!

Він натиснув на вмикач. Нен сиділа в ліжку і, мружачись від світла, перелякано дивилась на Гордона, затуляючи руками якийсь горбок між її ногами, прикритий зім’ятим простирадлом. Гордон ступив до ліжка і рвонув до себе простирадло.

— Пусти! — гримнув він.

Нен глянула на нього, поблідла від гніву і просичала:

— Йди геть!

Він ляснув її по щоці, вона відкинулась на подушку, а він смикнув простирадло, і з-під нього вистрибнув білий собака й з осміхом затанцював на постелі. Гордон вхопив тварину за горлянку. Собака спритно вивернувся і вкусив його за руку. Гордон відчув, як гострі, мов голки, зуби вгризаються у шкіру між пальцями, і по тілу його розлився крижаний холод. Він застиг на краю ліжка, дивлячись на вкушену руку, в яку вчепились собачі щелепи; здавалось, тварина підморгує йому маленькими рожевими очицями. Голосно скрикнувши, він схопив пса за задню лапу і з усієї сили вдарив об стіну. Нен пронизливо зойкнула. Від удару в собаки розколовся череп, і тоді Гордон ще два рази вдарив ним об стіну, щоразу залишаючи на ній червону пляму, а потім жбурнув безживне тіло собаки в куток, сів на край ліжка і поглянув на свою поранену руку. Дрібні зуби начебто не прокусили шкіру, ані вени, ані артерії, тільки залишили трикутний знак із дрібненьких сірих цяток. Гордон подивився через кімнату на собачий труп. Важко було повірити, що він убив білого собаку. Хіба ж можна вбити таке створіння? Він важко підвівся — йому було зле — і наблизився до пса. Справді мертвий. Гордон відчинив вікно, підняв собаку за хвіст і викинув надвір. Тоді повернувся й пішов до ліжка, на якому лежала помертвіла з жаху Нен. Він почав роздягатись, послуговуючись лише однією рукою, і стиха промурмотів:

— А ти й справді, люба моя, ревно шануєш традиції.

Вона вся напружилась.

— Ти не повинен був приходити сьогодні ввечері! Усі ми були б дуже щасливі, якби ти не прийшов!

— Авжеж! — Він умостився на ліжку поруч із Нен.

— Не доторкайся до мене!

— Де ж пак! Я тільки те й робитиму…

Над ранок Гордон прокинувся, вдоволений і щасливий. Нен обхопила його обома руками, але він почув себе вільним, як ніколи. Радісно дзявкаючи, він вибрався з теплого гнізда її тіла і сів на ковдру. Нен ліниво розплющила очі, трохи підвелася й поцілувала його у писок. Він радісно глянув на неї, скочив на підлогу і потрюхикав до виходу з будинку. Двері широко розчинились, ледве він торкнувся їх носом. Він збіг униз сходами і вискочив на залиту сонячним світлом вулицю. Зуби його шкірились у широкій, вдоволеній посмішці. Більш ніколи він не коритиметься нудним законам.

ПРОБЛЕМА[44]

Греки помилялися щодо Сонця; поза всяким сумнівом, воно не чоловічого роду, Сонце — жінка. Я її добре знаю. Вона часто до мене навідується, але не так часто, як мені хотілося б. Вона воліє бавити час на середземноморських пляжах з багатіями, переважно іноземцями. Та я не нарікаю: вона приходить досить часто, щоб підтримувати в мені надію. Так було до сьогоднішнього дня. Сьогодні — можливо, тому, що настала весна, — вона з’явилася несподівано, в сліпучому сяйві, і зробила мене незмірно щасливим.

Я був здивований, вдячний та й неабияк потішений. Лежав і ніжився в її золотавому теплі, сонний і розімлілий, мурмочучи компліменти, що пасували до ситуації. В голосі її звучала незвична настійливість, отож час від часу я докидав: «Так, так» і «Еге ж». Урешті вона сказала:

— Ти мене не слухаєш.

— Та слухаю, слухаю… — Я напружив пам’ять. — Ти говорила про свої плями.

— Що мені з