Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

рушниці до цього хутрового згортка, він вистрелив ще раз, і з дерева впала куріпка. Він жадібно схопив її, але побачив, що м'яса майже не лишилося — набій великого калібру вирвав його, і в Смоковій руці була тільки жменька закривавленого пір'я. Все ж куріпки не відлетіли, і тоді він подумав: бити треба в голову! І почав цілити тільки в голову. Він заряджав, стріляв, заряджав знову, хибив і влучав, і дурні куріпки, яким не хотілося відлітати, дощем сипалися на нього — він позбавляв їх життя, щоб угамувати свій голод, щоб жити. Їх було дев'ять, і нарешті він відстрелив голову дев'ятій, і, все ще лежачи горілиць, ніяк не міг зрозуміти, чому він сміється й плаче.

Першу куріпку він з'їв сирою. Потім ліг і заснув, і це поглинуте пташине життя повернуло до життя його самого. Серед ночі він прокинувся, страшенно голодний, і йому стало сили розпалити багаття. І аж до світанку віп смажив куріпок, їв їх, і з насолодою трощив зубами кістки, даючи щелепам роботу, за якою вони так знудилися. Потім він цілий день спав, прокинувся серед ночі й знову заснув, і сонце нового дня розбудило його.

Він здивувався, побачивши, що багаття весело палахкотить, бо до нього щойно підкинуто гілля, а на жару стоїть, паруючи, задимлений кавник. Біля вогню, так близько, що Смок міг би дотягтися до нього рукою, сидів Куций, курив цигарку й пильно вдивлявся в товаришеве обличчя. Губи Смокові сіпнулися, але щось підступило йому до горла, і сльози гарячою хвилею сколихнулися в грудях. Він простяг руку по цигарку й кілька разів глибоко вдихнув дим.

— Давно я; я не курив, — сказав він нарешті неголосно й спокійно. — Хтозна-як давно.

— Та й їв теж — бач, що від тебе лишилося, — пробурчав Куций.

Смок кивнув головою й показав на розкидане довкола біле пір'я куріпок.

— Зате недавно наївся, — відповів він. — Але від кухля кави я б не відмовився. Я вже й забув, як вона смакує. І від коржів не відмовлюся, і від груднини.

— І від бобів? — піддражнив Куций.

— Ще б пак! Це ж пожива богів! А знаєш, я таки знову добряче зголоднів.

Один готував, а другий їв — і тим часом вони коротко розповідали один одному, що кожен пережив за цей час.

— Клондайк скрес, — сказав на закінчення Куций. — Треба було діждатись, поки пройде крига. Я зібрав шістьох хлопців — таких, що їм сам чорт запанібрата, ти їх усіх знаєш — і ми спорядили два човни. Не пливли сюди, а летіли — де жердинами відштовхувалися, де линвою тягли, а де й волоком тарабанили. Але на водоспадах довелося застряти на цілий тиждень. Там я їх і залишив — вони перетягують човни через скелі. А в мене було таке прочуття, що треба поспішати. Прихопив харчів — і пішака. Я так і знав, що знайду тебе десь тут напівживого.

Смок кивнув головою й мовчки потиснув Куцому руку. А потім сказав:

— Ну що ж, ходімо.

— Отакої! — обурився Куций. — Раніш як за два-три дні ми звідси нікуди не підемо. Тобі треба відпочити й хоч трохи від'їстися.

Смок похитав головою.

— Та ти подивися, на кого ти схожий, — запротестував Куций.

Смок і справді мав страшний вигляд. Його обличчя заросло бородою, але видно було, що воно обморожене — чорно-багряне й заструпіле. Щоки запали, очі повтягало, і навіть крізь бороду й вуса, здається, можна було полічити всі зуби під напнутою шкірою. Так само туго вона обпинала лоб і вилиці. Кошлата борода не золотава, як їй належалось, а брудно-чорна, задимлена й присмажена вогнищами.

— І все-таки спаковуйся, — сказав Смок. — Мені треба йти.

— Та ти ж кволий, як дитина. І на ногах ледве стоїш. Чого це тобі так припекло?

— Куций, я не можу чекати, бо йду до того, що є найдорожчим на Клондайку. Ясно? Збирайся. Дорожчого за це немає в цілому світі. Проти цього і золоті озера, й золоті гори — ніщо, і будь-які пригоди, й змагання з ведмедем, і смак ведмедини — усе це ніщо.

В Куцого з подиву аж очі рогом полізли.

— О господи, — сказав він хрипко. — Що ти верзеш? Невже ти зовсім з глузду зсунувся?

— Зовсім ні. Певно, людині голод іде на користь — розкриває їй очі на дещо. В усякому разі, мені розкрив — я побачив такі речі, про існування яких і не здогадувався. Тепер я знаю, що таке жінка.

Куций розтулив рота, кутики губ сіпнулися догори, очі насмішкувато блиснули, але Смок не дав йому вихопитись зі словом.

— Не треба, — мовив він лагідно. — Ти не знаєш. А я знаю.

І Куций, затнувшись, відказав уже повагом: — Ет, мені й гадати не треба, я знаю, хто вона. Всі подалися осушувати озеро Несподіванок, але Джой Гастел ані з місця. Вона сидить у Доусоні й чекає, коли я тебе привезу. І як я не привезу, вона присяглася продати геть усе, що має, найняти ціле мисливське військо, привести його в Країну Оленів і виперти душу із старого Снаса й усієї його ватаги. Ну та гаразд, зажди хоч, поки я спакуюся, — я ж іду з тобою!

Чілкутський перевал за часів золотої гарячки. Фото.

Джек Лондон на борту яхти «Блукач», Фото 1910 р.

«Смок Беллю». «Чоловік з того берега». Худ. П. Монеген.

«Смок і Куций». «Диво жіночої душі». Худ. П. Монеген.

ЗМІСТ

Примітки

1

Чечаки — тобто новаки-золотошукачі.

2

Муклуки — різновид мокасинів, взуття тубільців на американській Півночі.

3

Шватка, Фредерік (1849–1892) — американський офіцер, полярний дослідник.

4

Іспанська війна. — Мається на увазі іспано-американська війна 1898 р.

5

Війна 1812 року — тобто війна між Англією та Сполученими Штатами.

6

Контрольний пакет — тобто понад 50 % усіх акцій, завдяки чому власник їх фактично мав змогу заправляти всією компанією.

7

Шляхетність зобов'язує (франц.).

8

«Колеса фортуни» (1896) — роман відомого англійського письменника Г. Уеллса (1866–1946).

9

Мартингал — ремінь, що йде під попругу до гнуздечки і перешкоджає коневі закидати назад голову.

10

Карнегі, Ендрю (1835–1919) — великий американський капіталіст, а на схилі віку і філантроп.