Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Ти один до нас? – спитав він Ґольдштайна.

– Ні, разом зі мною перевели ще двох.

– Будуть іще?

– Можливо. Але не як офіційний перевід. Ми заховали п’ятдесят чи шістдесят людей.

– Боже, де вам вдається стількох переховувати?

– Вони щоночі міняють барак. Ночують у різних місцях.

– А якщо СС викликає їх у канцелярію чи до брами?

– Вони не з’являються.

– Що?

– Вони не приходять, – повторив Ґольдштайн, він бачив, що від здивування 509 аж сів рівніше. – СС більше не має точної інформації, – пояснив він. – Хаос останніх тижнів щодня збільшується. Ми для цього доклали всіх зусиль. Люди, яких шукають, завжди опиняються на роботах у місті, чи їх просто не вдається знайти.

– А есесівці? Не приходять за ними?

Ґольдштайнові зуби зблиснули.

– Неохоче. Хіба групами й озброєні. Небезпечна тепер лише команда Німанна, Бройєра і Штайнбреннера.

509 на якийсь час замовк. Щойно почуте видавалося надто неймовірним.

– І відколи воно так? – спитав він урешті.

– Вже десь із тиждень. Щодня якісь зміни.

– Ти маєш на увазі, що СС боїться?

– Так. Вони раптом помітили, що нас тисячі. А ще їм відомий перебіг війни.

– Ви просто не виконуєте наказів? – 509 досі не міг цього усвідомити.

– Виконуємо. Але робимо це повільно, тягнемо, саботуємо все, що можливо. Та навіть із усіма нашими зусиллями есесівці все ж виловлюють багатьох. Усіх врятувати ми не можемо.

Ґольдштайн встав.

– Піду пошукаю собі місце на ніч.

– Як не знайдеш – спитай у Берґера.

– Добре.

509 лежав між бараками, поруч із купою трупів. Купа була вища, ніж зазвичай, минулого вечора не видали хліба. Наступного дня це завжди було помітно з кількості тіл. Через пронизливий вітер 509 лежав упритул до них. Трупи його захищали.

«Вони захищали, – думав 509. – Захищали мене навіть від крематорію…» Холодний вологий вітер гнав кудись дим Фльорманна, чиє ім’я він тепер мав; від нього зосталося лише кілька випалених кісток, які незабаром перетворяться на кісткове борошно. Залишилося тільки ім’я, швидкоплинне і неважливе, тепер воно стало щитом, захистом для іншого життя, яке боронилося від загибелі.

Він чув, як купа трупів стогнала і рухалася. Тканини й соки ще працювали. Ними повзла ще одна, хімічна смерть, розкладала їх, труїла газами, готувала до розпаду – і як примарний відблиск зниклого життя ще рухалися животи, напиналися і западали, мертві роти виштовхували повітря, а з мертвих очей сочилася мутна рідина, неначе запізнілі сльози. 509 ворухнув плечима. На ньому була гусарська аттіла – одна з найтепліших речей барака, її по черзі вдягали ті, хто вночі лежав на вулиці. Він розглядав шеврони, які матово мерехтіли в темряві. У цьому була певна іронія: саме зараз, коли він пригадував своє минуле і самого себе, тепер, коли він вже не хотів бути номером, йому доводилось жити під іменем покійника і ночами носити угорську уніформу.

Він змерз і сховав долоні в рукави. Міг піти в барак, аби там у смердючому теплі поспати кілька годин, але не зробив цього. Він був надто неспокійний. Йому хотілося сидіти, і мерзнути, і вдивлятися в ніч, і чекати, але він не знав, що такого може статися вночі, на що він так чекає. На щось, що зводить людину з розуму. Чекання, наче сітка, німо висіло над табором і виловлювало всі надії і страхи. «Я чекаю, – думав він, – а на мене полюють Гандке і Вебер; Ґольдштайн чекає, а його серце може спинитися кожної миті; Берґер чекає і боїться, що його знищать разом із залогою крематорію перед тим, як нас визволять; ми всі чекаємо і не знаємо, чи в останню хвилину нас не відішлють у табір смерті…»

– 509, – пролунав із темряви голос Агасфера. – Це ти?

– Так, я тут. Що таке?

– Вівчур помер. – Агасфер підійшов ближче.

– Він же не був хворий, – здивувався 509.

– Ні, він просто помер уві сні.

– Допомогти тобі його винести?

– Не треба. Я був із ним надворі. Он він, лежить там. Я просто хотів сказати це комусь.

– Так, старий.

– Так, 509.

17

Етап з’явився несподівано. Місто кілька днів не мало залізничного сполучення із західним напрямком. Щойно колії відремонтували, одним із перших прибув потяг з купою критих вантажних вагонів. Вони прямували у табір смерті, але вночі залізницю знову розбомбили, і потяг добу простояв. Усіх, кого він перевозив, відправили в Меллерн.

Це були лише євреї. Євреї з усіх куточків Європи. Польські, угорські, румунські й чеські, російські і грецькі євреї, євреї з Югославії, Голландії та Болгарії і навіть кілька з Люксембурґу. Вони говорили десятком різних мов, і більшість майже не розумілася. Здавалося, навіть спільний ідиш був різним. Їх було дві тисячі, а тепер залишилося п’ятсот. Кілька сотень трупів лежали у вантажних вагонах.

Нойбауер мов осатанів.

– Куди ми маємо їх подіти? Табір і без цієї наволочі переповнений! Окрім того, це не офіційний перевід! Це не наша справа! Справжній хаос! Нема жодного порядку! Що це таке діється?

Він бігав по бюро, як дикий звір. До всіх особистих клопотів іще й це! Його кров службовця закипала в жилах. Не розумів, чого так панькатися з людьми, приреченими на смерть. Нойбауер люто дивився з вікна.

– Лежать перед воротами, як цигани з усіма своїми пожитками! Ми на Балканах чи в Німеччині? Вебере, ви розумієте, що відбувається?

Вебер був незворушний.

– Хтось же про це розпорядився, – сказав він. – Інакше б їх тут не було.

– Про це, власне, і йдеться! Хтось там, внизу, на вокзалі. Мене не спитали, ба більше! Мене навіть не повідомили. Про те, що процедуру не провели згідно з правилами, я й не згадую. Виглядає, що про це вже й не думають дбати! Щодня з’являються нові служби. Ті, з вокзалу, кажуть, що люди забагато кричали і це справляло погане враження на цивільне населення. А ми тут до чого? Наші люди не кричать!

Він подивився на Вебера. Той недбало сперся на двері.

– Ви вже говорили про це з Дітцом? – спитав він.

– Ні, ще ні. Ви праві, зараз же поговорю!

Нойбауер зв’язався з Дітцом, а тоді, помітно заспокоєний, поклав слухавку.

– Дітц каже, що ми маємо перетримати їх лише одну ніч, замкненими в якомусь блоці. Не розподіляти між бараками. Не приймати. Просто залишити тут і охороняти. Завтра їх відправлять далі, за ніч мають полагодити колію. – Він поглянув у вікно. – Але де нам їх розмістити?