Читати книгу - "Перлини української класики"

– І не позволю! Не можу ж я задля Мотевого скислого пива позволити, щоб мені під носом бунтували повіт.

– Рація! Цілковита рація! Нехай ідуть на передмістя бунтувати. Що має жид при тім заробляти?

– На передмістя?

– Ну, так. Рафалович уже винаймив шопу у якогось передміщанина. Там, надіюсь, зібрання буде менше небезпечне, а Мотьо може своє пиво вилляти зараз до потоку…

– Я нічого про жадне зібрання на передмісті не знаю і на жадне таке зібрання не позволю! – мовив староста.

– Дарують пан староста, але я хотів би висловити просьбу – не свою, а Мотеву, з якою я прийшов сюди.

– Як то, ще просьбу? Адже ви чули вже…

– Перепрошаю пана старосту. Я нічого не міг чути, бо ще й не сказав, чого мені треба. Я просив би – тобто Мотьо Парнас через мене просить, щоб пан староста не заказували того зібрання.

– Ага, от чого йому треба! – скрикнув староста.

– Прошу не розуміти мене хибно. Я не прошу, щоб пан староста позволили зібранню відбутися, – що мені до того, чи воно відбудеться, чи ні. То вже пану старості ліпше знати, чи має воно відбутися, чи ні. А нам важно тілько те, щоб воно не було заборонене тепер.

– Як се так? Я не розумію.

– А то така проста річ! Пан староста заборонять нині у Парнаса, вони відбудуть його на передмісті. Там вони винаймуть локаль у такого, що не побоїться розказу пана старости. Пану старості прийдеться заборонювати ті збори, підуть рекурси, клопоти. І, головно, той пан Рафалович усе ще знайде досить часу на телеграфування до намісництва, до міністерства і готов добитися того, що зібрання в означений день таки відбудеться, тілько не у Парнаса і против волі пана старости.

– Ну, се ще побачимо! – з завзяттям мовив староста.

– Я не кажу, що так мусить бути, але сього й пан староста не заперечать, що так може бути. А чи не ліпше було би зробити інакше? Коли пан староста не хочуть справді допустити до відбуття зібрання, то стати собі попросту на формі, на букві закону. Віче заповіджене, всі формальності сповнені – добре. В означений день віче збирається, народ валить до шопи – таки до Парнасової, пощо слати їх на передмістя? – аж тут бух, приходять пан староста з міським будівничим і заявляють, що шопа грозить заваленням і віче тут відбутися не може. Против оречення будівничого в тій хвилі неможливий ніякий рекурс, треба би хіба делегувати спеціальну комісію. Отже, пан староста вповні заслонені від закиду якоїсь самоволі, а зібрані мусять розійтися з довгими носами. А заким розійдуться – се вже Мотьо так міркує – не буде без того, щоб на потіху не випили і не дали йому заробити дещицю.

– Гм! – буркотів староста, слухаючи сеї хитрої ради, – Das lässt sich hären, lässt sich hören[61]. Справді, се може бути ліпше, ніж вдаватися в гризню відтепер. Нехай собі пани демагоги до остатньої хвилі потішаються надією; в остатній хвилі як грім упаде на них розчарування, і вони тим певніше потратять голови.

– Отже, пан староста згоджується не забороняти того зібрання тепер?

– Про мене, нахай буде й так. Забороню в остатній хвилі.

– Отже, можу сказати Парнасові, щоб узяв назад завдаток від Рафаловича?

– Нехай бере.

– Дякую пану старості! Сердечно дякую. Се була б одна, Мотева, справа. А друга моя власна.

– Певно, в справі пропінації?

– Ні. На мій сором, знов політична справа.

– Яка?

– Знають пан староста, у нас незадовго мають бути вибори до кагалу. Та між жидами настало велике невдоволення, роздразнення… Інтриги йдуть, одні против одних риють. До школи зійдуться, то замість Богу молитися, кричать, сваряться, одні одним пейси та бороди вимикують.

– Ов, а я й не чув нічого про се!

– Нібито наша хатня справа, а проте до того доходить, що годі дати собі раду. І от між жидами повстала думка – скликати й нам собі таке зібрання, як скликають хлопи.

– Що ви? Зібрання? Жидівське! – скрикнув староста, хапаючися за голову. – Чи світ кінчиться?

– Ні, пане старосто. Се ми – кілька нас – думали сюди й туди і придумали, що найліпше буде дати людям виговоритися. Що хто має против кого чи за ким, нехай скаже.

– Але ж се нечувана річ – жидівське зібрання! – дивувався староста.

– Хлопське також нечувана річ.

– І де ж би ви хотіли робити те зібрання? Боюся, щоб у місті вам не наробили заколоту.

– О, нехай пан староста не бояться! За спокій, за порядок я ручу. А зібрання скличу до своєї коршми там, геть за містом, за рікою, за мостом, на Вигоді. Там возівня велика, від міста далеко, наради можуть собі бути хоч які голосні – ніхто не почує.

– І ви не жартуєте, пане Рессельберг? Ви справді хочете скликати жидівське зібрання?

– Зовсім без жарту. Ось прошу, осьде подання о дозвіл.

І бурмістр подав пану старості зложений по-урядовому аркуш паперу. Староста розгорнув його і перебіг очима.

– Ха-ха-ха! Зібрання в справі вибору кагальної старшини. Ну, сього ще не бувало!

– Але буде.

– А пощо ж дальші точки? Політична організація? Економічний стан повіту?

– Хіба се не обходить жидів? По всім світі про се говорять, а ми мали б і не думати?

– Але ж се ви знов робите мені нову коломийку. Тут чоловік з тими русинами не може дати собі ради, а тут на тобі! І жиди вилазять з якоюсь політичною організацією.

– Нехай пан староста не бояться! – вспокоював його бурмістр. – Інша річ говорити, а інша зробити. Хочуть люди говорити, то нехай говорять. Але від слів до діл іще дуже далеко. А наші люди таку вже мають натуру, що їм аби виговоритися, то вже й легше.

– Ай-ай-ай! – скрикнув староста, ще раз зазирнувши в подання. – А се що? Ви хочете й своє зібрання відбувати в той сам день, що й хлопське?

– Думаю, що се одно одному не перелиняє. А нам се найдогідніше, бо з повіту з’їдеться багато жидів на торг. А вони якраз найгірше невдоволені теперішнім кагалом.

– Ну, але представляю собі, яке там пахуче буде те зібрання! Треба буде вислати комісара.

– Ми пану комісарові заплатимо за присутність.

Староста зареготався:

– Йому нічого не належиться.

– Ми то знаємо, що по закону не належиться. Але закон не говорить також про простуду, духоту і всяку нечисть, якої можна набратися на такім зібранні. Ми вже будемо знатися на річі, нехай пан староста будуть певні. Отже, можу йти з тим радісним чуттям, щоб обі мої просьби будуть сповнені?

– З тою умовою, що за се друге зібрання ви берете на себе всю одвічальність.

– Розуміється! Розуміється! Адже ж я скликаю його, то й одвічальність на мені! Кланяюся пану старості. Рад і з свого боку служити, чим тілько буду міг.

І пан бурмістр вийшов із старостинської канцелярії дуже втішений, сміючися в душі з Вагманового дотепу, на який йому вдалося взяти енергічного батька повіту.

LII

Віче мало відбутися в вівторок – се був торговий день у місті. День перед тим, у понеділок, Стальський сидів із Регіною при обіді. Регіна була бліда, аж жовта. Її губи були бліді, повіки червоні, очі горіли якимсь дивним блиском, а на чолі крутими борознами поворювалися зморшки, а волосся, колись золотисте, поблекло якось, стратило блиск і декуди припорошилося сивиною. Вона сиділа мовчки і, крім кількох ложок розсолу та одної гілки калафіора, не їла нічого.

Стальський був у добрім гуморі, їв смачно і балакав, не звертаючи уваги на те, чи їсть Регіна, чи не їсть.

– Го, твій «кохайонци» завтра скликає хлопські збори. Пускається на велику політику. Певно, хоче бути послом, батьком народу! Га-га-га! На бистрого коня сідає, але маю надію, що зломить голову. Понаострювалися вже тут на нього добре, не дадуть йому порости в пір’я. От і завтрішні збори. Він думає, що він тим когось налякає. А тим часом ліпше би зробив, якби сам стерігся, щоб кості цілі були. Недаром сказано: не викликай вовка з лісу, бо прийде і з’їсть.

Регіна з переляком витріщила очі на Стальського, але з її уст не вирвалося ані одно слово.

– Що так вибалушилася на мене? – грубо буркнув Стальський. – Провертіти мене хочеш тими очима? Ага, правда, – додав по хвилі, переходячи