Читати книгу - "Все королівське військо"

Хто?

У перші дні після страшної розв’язки я просто забув про ті її слова, одначе потім це запитання зринуло. Спочатку, навіть уже зринувши, воно не здавалося мені вартим уваги. Бо в моєму всеосяжному гіркому заціпенінні мені тоді ніщо не здавалося вартим уваги. Чи, власне, до того, що здавалося мені вартим уваги, це запитання не мало ніякого відношення. Вартим уваги було те, що сталося, а не причина, з якої воно сталося,— звісно, коли не вважати, що тією причиною був я сам.

Але запитання зринало знов і знов. Навіть коли я про нього зовсім не думав, я раптом відчував, як воно шкребеться мишею десь у закутку моєї свідомості.

Спершу я не уявляв собі, як запитати про це Анну. Я думав, що ніколи не зможу й словом нагадати їй про те, що сталося. Наша мовчазна змова мала тривати вічно, бо нас навіки пов’язала свідомість того, що ми ще раніше несамохіть зайшли в іншу змову, яка зіткнула Адама Стентона й Віллі Старка і привела їх до загибелі. (Якби ми порушили колись цю змову мовчання, то чи не довелося б нам визнати й оту змову, чи не довелося б подивитись на свої руки і побачити на них кров?) Отож я нічого не казав. Аж поки настав день, коли я вже просто не міг цього не сказати.

Я сказав:

— Анно, я маю до тебе одне запитання. Про… про оте. І я ніколи більш про це не заговорю, якщо ти не заговориш сама.

Вона подивилась на мене й нічого не відповіла. Але я побачив, як у її очах майнули страх і біль, а потім — як вона зусиллям волі опанувала себе.

І я кинувся навпростець:

— Ти казала мені… того дня, як я приїхав до тебе… що хтось подзвонив Адамові… розказав йому… розказав йому про… про…

— Про мене,— мовила вона, закінчивши фразу, на якій я затнувся. Вона не стала чекати удару. Зробивши ще одне зусилля, сама пішла назустріч.

Я кивнув головою.

— Ну? — спитала вона.

— Він сказав, хто йому подзвонив?

Анна якусь хвилину думала. Так і уявлялося, ніби вона піднімає покров над тією сценою, коли Адам напався на неї, як ото піднімають у морзі край простирадла, щоб побачити обличчя мерця.

Потім похитала головою.

— Ні,— мовила вона,— не сказав…— Вона завагалася.— Сказав тільки, що якийсь чоловік. Атож, напевне памʼятаю, сказав — чоловік.

І ми знов поринули в свою змову мовчання, вчепившись за дошку-гойдалку, що хилиталась і тремтіла, а внизу на нас чигала чорна прірва.

Наступного дня я поїхав з Лендінга.

До міста я приїхав надвечір і подзвонив на квартиру Сейді Берк. Ніхто не озивався. Я спробував подзвонити в Капітолій,— хтозна, може, вона ще там,— але її номер не відповідав. Протягом вечора я ще кілька разів набирав номер її квартири, але марно. Вранці я не поїхав до Капітолію, щоб зустрітися з нею там. Мені не хотілося бачити все те кодло. Не хотілося більш ніколи його бачити.

Отож я знову взявся до телефону. Номер Сейді не відповідав. Тоді я попросив телефоністку довідатися, де вона. Хвилин через дві чи три я почув:

— Її тут немає. Вона хвора. У вас усе?

Я й не стямився, як у трубці клацнуло — комутатор відключився.

Я подзвонив знову.

— Це Джек Берден,— сказав я.— Я хотів би дізнатися…

— A-а… містер Берден…— промовила телефоністка чи то ухильно, чи то запитливо.

Був час, і то зовсім недавно, коли ім’я Джек Берден викликало в тій конторі палку готовність до послуг. Одначе голос телефоністки, власне, її тон, дав мені зрозуміти, що тепер ім’я Джек Берден важить там не більше, ніж марне коливання повітря.

У першу мить я страшенно розізлився. Та потім згадав, що обставини змінились.

Атож, обставини там змінились. А коли вони змінюються в такому закладі, зміни відбуваються швидко й сягають глибоко, і голос телефоністки на комутаторі вимовляє твоє ім’я зовсім іншим тоном. Тепер я пригадав, як докорінно змінились обставини. І вже не злився, мені було начхати.

А в трубку улесливо сказав:

— Будь ласка, чи ви не допомогли б мені зв’язатися з міс Берк? Я був би вам дуже вдячний.

Хвилини дві я чекав, поки вона довідувалась.

— Міс Берк у санаторії Міллет,— зрештою відповів її голос.

Кладовища й лікарні — знов те саме, подумав я.

Та санаторій Міллет не був схожий на лікарню. Він зовсім не був схожий на лікарню, як я виявив, коли звернув з шосе за двадцять п’ять миль від міста й помалу поїхав під величним склепінням столітніх віргінських дубів, віти яких, обвішані сталактитами моху, змикалися над під’їзною алеєю, утворюючи немовби довгу печеру, сповнену водянистої зеленої сутіні. Між рівномірно посадженими дубами стояли на п’єдесталах античні статуї — чоловіків і жінок, у шатах і без шат, поплямлені негодами, листяною кислотою та чіпким лишайником, що ніби виповзав з грузького зеленаво-чорного перегною,— стояли й дивилися на прибульця трохи ображеним, важким, байдужим поглядом жуйної худоби. Погляд тих мармурових очей був, як видно, першим етапом лікування неврастеніка, що прибував до санаторію. Щось ніби заспокійлива прохолодна мазь часу на пекучі гнійники та суху коросту душі.

А потім, у кінці алеї, неврастенік опинявся перед самим санаторієм, що ласкаво обіцяв мир і спокій за своїми білими колонами. Власне кажучи, санаторій Міллет являв собою те, що нині називають будинком відпочинку. Але споруджений він був понад століття тому, коштом одного марнославного й залюбленого в розкіш бавовняного туза, що не трусився над грішми й закупив у Парижі мало не повен корабель меблів для будинку, а в Римі — мало не повен корабель білих мармурових статуй для алеї, а сам, певне, мав грубе, мовби сяк-так витесане з дерева обличчя й не відав, що таке нерви; і ось тепер люди, які були нащадками таких тузів чи мали досить грошей (нажитих за президентства Гранта чи Куліджа90), щоб вважати себе їхніми нащадками, привозили сюди свої корчі, тики, невралгії та екземи, спочивали в кімнатах з високими стелями, їли раковий суп і слухали заспокійливий голос психіатра, в чиїх великих, незглибних, незворушних, імлистих карих очах немовби повільно потопаєш.

Я й сам