Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Власне, від цієї дати і починається відлік війни, яку тогочасні галицькі політики та їх сучасні нащадки «розтягнули» на всю Україну. Переможцем вийшла Москва. Більшовицька Росія збройним шляхом встановила політичний та економічний контроль над обома — і народами, і державами.

Війна поляків та українців за Східну Галичину тривала понад 30 років. Зупинити її вдалося дикунським способом, який назвали «Акція “Вісла”». Фактично війна тривала ще декілька років — аж до остаточного винищення польських та українських партизанів радянськими людожерами.

Формальне примирення двох народів сталося лише на початку III тисячоліття, коли президенти Польщі та України—предстоятель УГКЦ та примас Польщі принесли взаємні вибачення обом країнам та їх громадянам від імені своїх народів та вірян своїх церков.

Президент України (1994—2005 рр.) Леонід Кучма та Президент Польщі (1995—2005 р.) Олександр Квасьневський. 8 липня 2013 р. Фото: АР

Частина VIII

Новації Директорії в царині державотворення

За десять десятків років українознавство по обидва боки океану так і не спромоглося визначити ані правового, ані політичного статусу цієї інституції, ані форм, ані методів її діяльності, ані об’єктивно оцінити її внесок у розвиток форм національної державності.

Це дивно тим більше тому, що другий голова Директорії був першим Президентом УНР в екзилі, тобто першим головою Української Народної Республіки у вигнанні.

Абсурдність також і в тому, що останній, четвертий за порядком, президент УНР в екзилі Микола Плав’юк 22 серпня 1992 р. передав першому Президентові незалежної України Леоніду Кравчуку Грамоту Державного Центру УНР, в якій Україна, проголошена 24 серпня 1991 р., трактувалась як правонаступниця УНР. Прийнявши регалії, Леонід Кравчук, перший легітимний голова першої легітимної української держави, визнав, на нашу думку, de facto правовий характер УНР, яка його ніколи не мала і мати не могла.

Передача інсигній УНР в екзилі Президенту України Л. Кравчуку. Суспільне надбання

А. Лівицький (1879—1954 рр.), перший президент УНР в екзилі (1926—1954 рр.). Джерело: http://esu.com.ua

М. Плав’юк (1927—2012 рр.), четвертий Президент УНР в екзилі (1989—1992 рр.). Суспільне надбання

Передача інсигній УНР в екзилі Президенту України Л. Кравчуку. Суспільне надбання

З наявних українознавчих розвідок можна хіба почерпнути відомості про те, що Директорія «для керування антигетьманським повстанням», оголосила себе «тимчасовою верховною владою і тому свої повноваження мала передати майбутньому парламенту — Конгресу трудового народу України». В принципі це все.

Оскільки обставини створення Директорії та перебігу Трудового Конгресу Народів України ми вже розглянули, спробуємо зрозуміти характер діяльності цього «колективного голови держави» після Трудового Конгресу.

На сьогодні дослідникам доступні протоколи 33-х її засідань, у т. ч. 23-х — за лютий (20-го — 2 засідання на день, 22-го — три, 25-го — два), чотирьох — за березень, двох — за квітень (обидва від 30 квітня), двох — за травень, одного — в серпні. Після 23 серпня члени Директорії разом не збиралися (принаймні таких даних не існує). Отже, можна стверджувати, що весь період її діяльності формально тривав від 24 грудня, коли її члени вперше офіційно зібралися разом, до 23 серпня, коли троє з шести членів Директорії (Петлюра, Макаренко та Швець) зійшлися для того, щоб обговорити конфлікт між Головним отаманом (тобто Петлюрою) та міністром шляхів Миколою Шадлуном (1883—1932 рр.). Загалом — формально 220 днів. Винниченко як Голова Директорії, до слова, головував і був присутній на її засіданнях лише тричі — 1, 7 та 8 лютого.

Якщо перейти до конкретики, то одна загадка тут змінює іншу. Ось, наприклад, що п’ятеро членів Директорії робили впродовж січня? Питання це не риторичне — адже 29 грудня попереднього, 1918 р. вони розподілили між собою сфери відповідальності.

За Винниченком закріпили «відання» міністерствами закордонних та внутрішніх справ, праці, а також державного секретарства. До Петлюри відійшли відомства військове, морське, мистецтва та народного здоров’я. Андрієвському «уділили» юстицію, продовольчі справи, культи та контроль. Під оруду Швеця перейшли міністерства народної освіти, фінансів, торгу й промисловості та земельних справ; Макаренку довірили кураторство над поштами, телеграфом та шляхами сполучення[549].

Офіційні документи про їхню діяльність на довірених їхній опіці напрямках не збереглися або не існували. Відомо лише, що перше засідання відбулося 1 лютого, останнє — 23 серпня. Основні результати державо­творчої діяльності були такими.

Перший. Роздача грошей

Від 1 лютого по 23 серпня включно ухвалили роздачу майже 450 мільярдів гривень — невідомо де, коли і ким надрукованих, невідомо чим забезпечених. Відомо лише, що їх «перевозили з Німеччини». Відомо також, що, поскільки друкувати «свої» гроші можливостей не було, остільки використовували купюри УНР та УД. Намагаючись хоч чимось їх забезпечити, оголосили переплавку золота, срібла та, увага!, мідних пам’ятників російським царям на монети. Оскільки такий величний план реалізувати можливостей не було, остільки обмежились друкуванням звичайних папірців — купонів державної скарбниці.

Суми видавалися різні — від 4 тис. 275 грн допомоги «шоферам 2-го Подільського корпусу за напружену працю, яку вони несли в перші два [дні] перебування Директорії у Вінниці по обслуговуванню самоходами» (3 березня) до загадкових 6 мільярдів як «асигнування грошових знаків державної скарбниці».

Купони державної скарбниці. Джерело: https://www.radiosvoboda.org

Головний напрямок грошових потоків — культурницькі потреби. По цій умовній «статті» видатків знаходимо і 50 тис. на «українські бурси Києва» (1 лютого), і 200 тис. «українським біженцям Хотинського, Сорочанського, Акерманського повітів» (7 лютого), і 10 млн «на видання книжок і учбових приладів для народної освіти», і зовсім вже мізерні 9200 «на утримання Холмської духовної колегії» (8 лютого).

На цьому фоні вражають видатки на саму Директорію: тут і 20 млн — «на екстраординарні видатки» (8 лютого), і 50 млн — на «секретний фонд на закордонні інформації» (12 лютого), і знову 20 млн на «екстраординарні видатки Директорії» (19 лютого).

Ще один напрямок інакше як вульгарний «розпил» охарактеризувати не можна: це і 1 млн «на видання в єврейській мові творів українського письменства», і 2 млн «на підтримку української преси на території УНР, яка зайнята ворожим військом» (3 березня), і 3 млн «П. Андрієвському на організацію партизанських отрядів» (20 лютого), невідомо де і з кого організованих, і 62 млн — «на допомогу українським видавничим організаціям» (24 лютого). Для порівняння: на «експлуатацію залізниць, заготовку палива та металу» для них було асигновано 17 млн грн (24 лютого), а «на військові потреби» — 112 млн (25 лютого)[550].

450 млрд гривень — це багато чи мало? Дати точну відповідь на це сьогодні навряд чи можливо. Дані, які з’ясовували би купівельну спроможність тогочасної національної валюти, досліджено недостатньо. Відомо хіба, що 21 червня уряд Мартоса ухвалив встановити «предільні» ціни на цукор-рафінад (520 грн за пуд, або 32,5 грн за кг) та цукор-пісок (600 грн за пуд, або 37,5 грн за кг)[551]. Рівно за 100 років ціна одного кілограма цукру-піску в роздрібній торговельній мережі Києва становила приблизно 25 грн за кілограм при обмінному курсі 1 USD = 25 грн

Рішення уряду Мартоса запроваджувало адміністративне регулювання ціни — на вільному ринку ціна кілограма цукру