Читати книгу - "Марiя"

або довічно ув'язнених. Його збудували спрадавна як форт київської фортеці та використовували для ув'язнення. Київський Шліссельбург. Він містився в ущелині київських валів, коло військового госпіталю: Крім природних неприступних стін — крутих високих горбів, ще збудували високу огорожу, і скрізь стояла посилена варта.

Випадково, — а може, й не випадково, — від одного з офіцерів; варти дізналися, що саме там сидить Ромуальд Ольшанський, завзятий університетський берейтор. Усі враз змовкли й схилили голови.

Звідти порятунку не могло бути!

За кілька хвилин, коли офіцер пішов, хтось із хлопців мовив:

—- От цікаво б дізнатися, а що з Вабієм? Невже Вабія забрали й віддали графині?

— Ні! — озвався інший. — Вабій був наш до кінця — його забили в сутичці.

Прозорівська башта не була така безнадійна, як Косий капонір. їхня камера містилась низько, майже підвальна, і найкраще їм було видно ноги — багато ніг — у важких грубезних солдатських чоботях, у блискучих офіцерських, але звичайно пожвавлення наступало, коли в певні години прийому передач починали мелькати жіночі ніжки.

— Дивіться, за «Чорним ангелом» вже з'явилось наше Чортенятко, — повідомив юнак, який притулив обличчя до грат — «черговий по гратах», як жартома називав таких Тедзик. — Дивіться, слово гонору, воно мені до вподоби більше, ніж «Чорний ангел»!

— Я розумію, що варта боїться «Чорного ангела», я б сам її боявся! — признався Тедзик.

— Ой, товариші! Чортенятко із своїми усмішками та бісиками в оченятах просто заговорює зуби черговому офіцеру.

— Бронеку! Тедзику! Прошу вас, станьте на дверях, щоб зненацька ніхто нас не застукав, — мовив із своїх нар Антось. — Що ви гадаєте, що я з каменя? Я теж хочу поглянути врешті і на ваше Чортенятко, і на «Чорного ангела».

Шкандибаючи, він причвалав до віконця.

— Слухайте, та це ж Зуня! Це маленьке чортенятко — Зуня — наречена Казика Бобровського, старшого брата Стефана!

— Так я ж бачив Казика й раніше, і тут уже на плацу з солдатами, коли мене водили на допит — він же офіцер!

— Значить, він як офіцер буває тут! Треба неодмінно зв'язатися з ним і з Зунею! А я хворію далі, і нога не дає мені ходити, — мовив Антось, вкладаючись знову на нари.

Він недаремно оглядав усі кутки, не тільки в камері, а й у коридорі, куди інколи вночі виходив, недарма він розпитував фельдшера, чи далеко до тюремної лікарні, а потім зітхав і казав: «Ні, мені не дійти, ви вже не сердьтеся — приходьте до мене», а легкий у взаєминах Тедзик вияснив з вартовими, чи далеко їм, бідним солдатам, ходити до казарми, чи вона тут близько, — взагалі, всі були зайняті виясненням всілякими способами топографії і географії їхньої фортеці і навколишніх місць, головне — шляхів до Дніпра. Яка була радість, коли в одній із передач, яку передали дівчата вже до їхньої камери, бо через фельдшера зв'язалися з ними, — Тедзик, надкусивши якусь булочку, раптом відчув під зубами папірець.

— Матка боска! — вирвалося у нього. — Я ж міг його проковтнути!

— З твоїм апетитом не дивно! Читай швидше! — захвилювався Антось.

— Ой, тут треба не читати, а розглядати...

На крихітному цигарковому клаптику папірця було точно намальовано план фортеці, позначена тюремна стіна над глибоким яром і пункти, де вартують караульні, а головне, було підписано і вказано стрілкою, що під стіною мусить проходити давній підземний хід!

Антось довго міркував над цим пожмаканим папірцем, врятованим від зубів Тедзика. Антося ніхто нічого не питав, його не чіпали, поки він сам не поділився своїм планом.

План був ризикований, готуватися треба було довго, та він усіх захопив.

— Ми робимо підкоп. Нам треба мати вихід, хоча б найвужчий, щоб дістатися цього стародавнього підземного ходу. Ні, не з нашої камери, це неможливо, з підвалу, куди є вхід з нашого коридорчика і яким ніхто не користується, як уже ви всі помітили, бо це занедбане підвальне приміщення, де звалений різний мотлох, і от із нього, з цього підвалу, треба підкопатися до старого ходу. Мабуть, у цьому плані, що нам надіслано, брав участь хтось, хто добре це врахував. Це добре, що в нас уже такі налагоджені зв'язки з частиною варти, що тепер ви всі просто гуляєте спокійно собі в коридорчику, палите цигарки й базікаєте з черговими офіцерами.

— З тими, яких оплела Зуня! — вставив Тедзик.

— І яких підкупляє весь час. Але ж довіряти їм, звичайно, не можна, те, що передаємо записки, — і то велика довіра і риск. Так от, коли, нарешті, нам пощастить прокопати до хзду, в слушний час уночі ми тікаємо невеличкими партіями, виходимо над яром, спускаємось до Дніпра, а там уже справа легша. Попереджую — підготовка довга, риск великий, хто не наважується — хай все ж таки присягнеться найсильнішою присягою, що мовчатиме й нікого не викаже ані за яких обставин. Можливо, ті, проти кого нема явних прямих доказів, можуть не ризикувати... А кого чекає Сибір або шибениця...

— Я однаково з тобою, — сказав Тедзик.

Присягнулися всі, так, як присягалися їхні батьки, вони самі, як кожен, хто тікав «до лясу» й починав боротьбу. Тепер знали — це присяга на смерть, і відбувалася вона врочисто, пошепки серед тюремної нічної тиші. Відтоді всі й почали потай і вголос, власне, впівголоса, майже пошепки молитися, щоб час тягнувся довше, щоб