Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

тоді всі побачать мою вдячність і щедрість, бо, правду кажучи, добродію, щедрість то така чеснота, якої бідний чоловік не має змоги проявити, хоч би яка притаманна була вона його душі, а вдячність при самій лиш добрій волі — мертва, як віра без діл. Тим і хотів би я, щоб фортуна погодила мені якнай-скорше стати цісарем: я б тоді показав, яке в мене серце, і осипав би ласками друзів своїх, особливо горопашного Санча Пансу, джуру мого, бо то золота людина, другого такого не знайдеш. Я хочу подарувати йому графство, як я вже йому давно обіцяв; боюсь тільки, що не матиме він досить хисту, аби своїм володінням управляти.

Ледве Санчо зачув останні панові слова, зараз обізвався:

— Пане мій Дон Кіхоте, ви тільки добудьте мені те грапство, що ви його так твердо обіцяєте і я так певно сподіваюсь, а я вже ручуся, що стане в мене кебети ним орудувати; як же й не стане, то чув я, що є на світі такі люди, які беруть од великих панів маєтності їхні в оренду чи в посесію, а за те платять річно скільки там вийде чиншу; вони дають усьому порядок, а пан сидить собі, ручки склавши, та й гадки не має, бо гроші йому пливуть. Отак же і я зроблю — не буду сам тим ділом морочитись, пущу все в оренду і житиму з тієї ренти паном на всю губу, а люди собі як хоч.

— Із ратами то воно так, брате Санчо,— зауважив каноник,— а тільки суди судити в своїх володіннях має сам властитель, і тут уже треба доброго розуму і, головне, доброї волі, щоб справуватися як слід, бо коли того не буде з самого початку, то вже потім не зведеш кінців з кінцями. Господь благословляє добрі наміри людей простодушних, а лукаві наміри премудрих руйнує.

— Я тої хвилозопії несвідомий,— сказав Санчо Панса,— одно тільки знаю: аби мені грапство, то я вже ним укерую, бо душа в мене не з лопуцька, така, як у всіх, а тіла на двох вистачить, у своєму панстві зумію панувати незгірше всякого короля. А як буду панувати, то робитиму що хочу; а як робитиму що хочу, то чинитиму свою волю; а як чинитиму свою волю, то буду задоволений; а як буду задоволений, то [320] нічого мені більше не треба; а як мені нічого більше не треба, то це вже все, амінь. Дайте мені тільки панство, а там уже з Богом, до побачення, мовляв, сліпий невидющому.

— Твоя філософія, як ти кажеш, не така вже й погана, Санчо,— зауважив каноник,— але в справі графства можна ще було б немало всякого сказати.

Тут упав йому в річ Дон Кіхот.

— Не знаю, що тут іще можна сказати; щодо мене, то я беру приклад з великого Амадіса Гальського, який зробив свого джуру графом Суходільного острова. Отож і я можу з чистим сумлінням зробити графом мого Санча Пансу, бо такого доброго джури не було, певне, в жодного мандрованого рицаря.

Каноник був глибоко вражений тими доладними нісенітницями (якщо нісенітниці можуть бути доладними), яких наговорив Дон Кіхот, оповідаючи пригоду Рицаря Озера, і не виходив із дива, думаючи, як глибоко запали в душу гідальгові баламутні образи прочитаних книг; не менше дивувала його й дурість Санча, який так щиро прагнув і так певно сподівався графства, що обіцяв йому пан. Тим часом слуги його ясновелебності повернулися з корчми і привели мула, нав'юченого харчовим припасом. Розіслали вони тут же килим на зеленім моріжку під деревом, у холодочку, та й посідали всі полуднувати, а для підвідчи-ка то воно й краще було, волам добрий попас.

От сидять вони, трапезують, аж чують — дзвіночок десь задзеленчав, і віття тернове поблизу зашуміло; за яку хвильку з гущавини вискочила гарненька кізочка переполаса-біла з чорними й рудими плямами, а за нею пастух вибіг, до отари хотів її завернути, козькаючи до неї і примовляючи пастушим звичаєм. Сполохана і злякана втікачка вдарилась до людей, ніби шукаючи собі захисту, і стала коло них, як стій. Тут наздогнав її пастух, схопив за роги й заговорив до неї, нібито німина могла його розуміти:

— Ах ти ж Рябушечко, моя стрибушечко! Чого це ти в мене така неслухняна стала? Чи тебе, серце, вовки налякали? Скажи мені, красунечко, що тобі? Чи в тебе така вже натура невстрійлива, враг її візьми, ту жіночу натуру! Ходи, ходи, козуню-любуню, може, тобі в тій загороді й не так добре, зате безпечно буде з товаришками. Ні щоб іншим дорогу показувати й привід давати, а ти сама бездоріж отак гасаєш! А що ж тоді вони?

Та козопасова мова дуже всім сподобалась, а найпаче канони-кові.

— Заспокойся, чоловіче добрий,— обізвався він до нього,— поспієш іще свою козу до кошари загнати. Ти ж сам кажеш, що в неї жіноча натура: куди її природа тягне, туди і йде, і нічого ти з нею не вдієш. Візьми лишень оцей шматочок, із'їж та вином запий, то гнів твій минеться, а коза тим часом тут погуляє.

По сім слові каноник простягнув пастухові на кінчику ножа добрий кусень холодної кролятини. Пастух узяв і подякував, випив вина і, втихомирившись трохи, сказав:

— От ви чули, як я тут із німим язиком розумну розмову провадив, та не думайте, що я собі такий дурник: що я козі казав, то не зовсім [321]пусті слова, щось таке за ними є. Хоч я собі й хлоп, а знаю, як до скоти— 'І ни, а як до людини обернутись.

— Вірю, вірю,— обізвався парох,— знаю з досвіду, що ліси й гори вчених викохують, а колиби пастуші дають притулок філософам.