Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

- Реабілітували, але батько вмерли.

- То тобі ж належить все ваше повернути!

- Нащо воно мені, тітко?!

- В комуні, значить, тепер будеш? – йшли вони коридором до виходу.

- Буду! Перцев і Горішній листа про звільнення від Петровського сховали, то батько через те і вмерли.

- Даремно ти не хочеш, щоб вернули тобі все ваше, Петре! Приходь до нас увечері, хай тато почують, як то все було.

- Прийду обов’язково! Дякую вам за милість! – аж зрадів Петро, що нарешті може поспішити до товариша, який чекав його під явором.

- Ого! Довго ти говорив з головихою! То дозволила тобі жити в читальні чи ні? – зустрів його Дмитро, радий, що нарешті дочекався.

- Написав заяву в комуну і ось несу її з листом. Може удвох сходимо?

- А чому в комуну, а не в читальню? – заглядав товариш на листа. – І печатка є!

- Тартак і читальня тепер комунівські, а це – штамп такий!

- Оце документ! Добре, бач, я тобі нараїв!

- Я і їй про це сказав.

- Невже сказав?! – поспішав Дмитро за Янчуком у захопленні...

У правлінні комуни-радгоспу хлопці голови не застали і страшенно тим засмутилися.

- Поїхав за саджанцями у Мліїв, - пояснив їм якийсь горбатий дядько з великими настовбурченими вухами. – Приходьте завтра по обіді, - сказав їм услід, як хлопці направилися до читальні через кручі.

Розхрістаний двір був порожній і самотній. Купа дров була звалена абияк, і хлопчаки знічев’я взялися складати їх у порядок. Заглядали у вікна, планували, обговорювали, яким буде Янчукове життя. Дмитро обіцяв принести з дому стару лавку, Петро сподівався випросити щось у тітки Оксани...

- Кобила за ділом, а ти, як те лоша, і собі за нею, - сварливо зустрів хлопців дядько Левко у своєму дворі геть по обіді. – Як то можна, адже я жду?! – гримав.

- Передавала вам поклін Варвара Степанівна, просила навідатись, бо заскучила, - намагався загасити дядькову злість Петро.

- Сказала, що заскучила? – повеселів ураз дядько Левко. – Оце історія! А ти тепер, значить, будеш комунаром? Діла твої, Боже! Куди тільки не кидає людину доля!.. Обідайте хутко та до роботи! – уже вдавав він сердитого.

Ввечері, як усі дядькові доручення хлопцями були виконані, і всі повечеряли, дядько Левко, кахикаючи, ще раз звелів Петрові оповісти все докладно. Слухаючи, він то обурювався і навіть лаявся, то хвалив головиху, то гримав на Янчука.

- Ти мені не велемовствуй, а кажи все в деталях! Так і сказали, що був реабілітований і звільнений? А чому ж ти мені одразу цього не сказав?!

- Так не встиг же, ви ж сварилися!

- Сварився-сварився! Кхе-кхе-кхе! Пора вже розбиратися, що, кому і коли говорити. Повторюй їхню мову ще раз! Як ото зайшов той Перцев...

Янчук розповів ще раз, як було і що чув.

- Це ж що на світі робиться?! Супостати, сукини сини, окаянні! Не було вказівки із окружкому! Ах ви ж, пройдисвіти! – аж шипів у гніві дядько Левко. – І до чого ми, дурні, дожилися, поставивши їх у владу!? Пху, нелюдство!

Запанувала мовчанка, чути було, як хрипло із посвистами дихає господар.

- Що ти не просив своєї хати, то добре, хлопче, і на тітку Горпину не зважай, комуна тепер буде зобов’язана тебе утримувати, хоч із нею ти ще наберешся лиха... Про умеблювання не печися: щось дамо ми, а щось і комуна мусить дати взамін млина, корови й коней, не кажучи вже про реманент... Про Лідуню вашу не згадувала Варвара Степанівна? – запитав несподівано.

- Про Лідуню? Згадувала, а хіба що? – збентежився Петро.

- Просто я подумав, що вона тоді пропала десь. Може ще знайдеться?.. Ну, досить. Ідіть уже спати! Софія вам послала на сіні у ятці.. Окаянні! Убивці! Живодери!

- Вони то на кого? – запитав Петро у товариша, як вийшли з хати.

- А я знаю! Вони часто із собою говорять, а часом і сваряться. Якось мені відповіли, що розумнішого поблизу не було, а посваритися хотілося, то й... Більше не питаю.

- Кепкують із себе?

- Кажуть, кепкувати із себе, як умієш, - наймудріша річ. Я ніколи не второпаю їх, часто виглядаю дурнем... Лізь ти першим на наше сідало... А здорово тобі повезло із нашою головихою! Вона тобі помагатиме тепер, - перевів мову на інше, як опинилися вже на сіні.

- Може й помагатиме, - приліг Янчук поряд із товаришем.

Довго не давали хлопцям заснути і події, що відбулися, і сич-пугач, плачучи по-діточи. Довго ще сікли ніч коники-цвіркуни, озивалися гвалтами собаки в місті, аж поки хлопці не поснули.

Наступного дня дядько Левко розбудив їх раніше і категоричніше.

- Досить вилежуватись! Вставайте! – наказав суворо і бубонів, пораючись, поки хлопці не вийшли. – Швиденько мийтеся, снідайте та до обов’язків: ти, Петре, навідай могилу Гриця й матері та тітку Палажку в селі, а ти, бовдуре, йди по коріння для кошиків, - наказав він, прилаштовуючись гострити ножі і сокиру на старенькому пискливому точилі.

За якісь півгодини Петро перетнув кучугури й діброву і опинився в полі дорогою до тітки Палажки, яку вирішив навідати першою. На пришляховій могилі його увагу привернула вежа, що була зведена із чотирьох слупів, з’єднаних вершинами. Згадав, як із неї позаторік сторожили поле наглядачі від збирачів колосків і ловили їх потім, доганяючи на конях. На одному із слупів були щаблі, і Янчук із цікавості вибрався аж під верх, як те робили об’їжчики, і ніби наяву побачив погоню за ним, сестрами