Читати книгу - "Вибрані твори"

— Ще не всьому зватися дано! Ще не завжди у глибоких водах Відшукаєш непорушне дно! [12, 33].

Аналогічні думки Олена Теліга висловлює в листі до Наталі Лівицької-Холодної від 8 червня 1933 року (цей лист і згадуваний вище вірш ще раз свідчать про автобіографічність поезії Теліги): «Може, найбільше спорів і непорозумінь приніс нам з тобою — Донцов. Але, Натусенько, ти собі не уявляєш, який він мені дорогий. Бачу. як ти усміхаєшся („патолоґічне явище“). Може, й „патолоґічне“, але, безперечно, сильне і дуже щире. Не мені зорієнтуватися в тому, що це є: кохання, обожання, приязнь, чи захоплення, чи не те, не друге й не третє, але це почуття є таке глибоке, що ти, коли любиш мене, мусиш раз назавжди з ним погодитися і не ставитися до нього легковажно, бо інакше я не зможу бути з тобою цілком щирою» [11, 146].

Палітра любовних переживань ліричної героїні дуже різноманітна. У вірші «Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом.» вона переконує адресата, що «любов — лише тобі», але ця любов така, що «рве тісну рамку душі», атому «зайвину» почуття героїня «розсипає перлисто»: «комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх» [12, 36]. Разом з тим лірична героїня, як скарб, береже вірність коханому («Вірність»):

Скарбницю ту ти залишив безжурно, А я сховала у глибокий спокій, Де інших пристрастей рвучкі потоки Її не змиють у годину бурну [12, 30].

Поетка дуже пристрасна у своїх віршах, цей надмір почуття і радості від «впивання життям» (мав рацію Донцов, коли писав, що одним з лейтмотивних образів її творчості поряд з вихором і вогнем було сп’яніння) знаходить свій вияв в образах танців — танго, козачка, вальсу. Справді, вжитті «поетка вогненних меж» була дуже доброю і вмілою танцюристкою [9, 344], а до танцю її поривчасту натуру кликало, за словами Д. Донцова, бажання сколихнути «застоялу воду ненависних буднів»:

І знов з’єднались в одну оману,— О дивне танго,— і сум, і пристрасть; Пливу на хвилях твого туману, Згубила керму, спалила пристань [12, 24].

Поезії Теліги притаманна екстравертність, жага життя, непереборний вітаїзм та оптимізм:

Душа горить — життя таке іскристе. Забрати все! Себе віддати всьому! [12, 22].

Подібні життєствердні мотиви присутні у вірші, присвяченому Василеві Куриленку:

О, як байдуже все, коли душа зім’ята, Сліпа, безсила, сунеться на дно... А ти її лови! Тримай! Тягни на гору! Греби скоріше і пливи, пливи! Повір, незнане щось у невідому пору Тебе зустріне радісним: «Живи!» [12,17].

Дослідники вбачають спадкоємність у творчості Олени Теліги щодо творчості Лесі Українки [10, 25; 4, 39]. Звісно, не можна оминути увагою і подібні стоїчні мотиви в ліриці обох поеток. Так, варіацію «Contra spem spero» читаємо у Теліги: «Буду радість давати й сміх — тільки тим дана перемога, хто у болі сміятись зміг» [12, 35]. Олені Телізі, проте, вдалося уникнути ролі «другого мужчини в українській літературі».

Олена Теліга належить до тих особистостей, в життє-творчості яких складно розмежувати людину і митця, а тому над інтерпретацією текстів Теліги завжди тяжить біографічне, прочитання її поезії змушує втручатись до позатекстової реальності, звертатись до епістолярію та спогадів сучасників.

Бібліографія

1. Донцов Д. Ідеологія чинного націоналізму // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К.: Смолоскип, 2000. — С.188-196.

2. Донцов Д. Поетка вогненних меж // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Рось, 1994. —