Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Добрі й завше голодні люди привітали гінця України, нагодували, чим бог послав, тобто кавалком хліба й кухликом яузької води, без дрібки солі навіть, поклали спати і, тихо вболіваючи, сиділи над ним, бо парубок вельми припав до душі, а їм не пощастило його вговорити, щоб не ліз із бомагою своєю до самого царя, коли не хоче, щоб голова його скотилася з плечей так рано.

На другий день, не слухавши щирої ради, подався Омелян по Москві, сам-один побіг, бо ні ковальчуки, ні сам Корній Шутов не могли одвинутись від кабальної роботи, щоб показати бодай дорогу до Кремля, де парубок щонайпевніше міг спіткати свою лиху годину.

Никав Омелько там по розправах, а коли й щастило пробитись до будь-якого приказу, молодика, досить таки пошарпаного в дорозі, гнали геть, бо він уже пороздавав приказним дочиста всю калитку з битими талярами, що їх Омелькові вручили на дорогу мирославці: в Москві ж тоді, як і всюди, пани з паненятами одверто хизувалися родом своїм і багатством, багач-дукач з презирством глипав на бідняка, як і по всіх усюдах вартість людини вимірювалась там «кількістю золота й ціною хутра на його вбранні».

Приказні крючки попервах дуже охоче хапали Омелькові грошики, бо ж у калитці мирославець приніс тільки срібло та злото, а по всій Московщині в ті роки платили жалування царевим слугам тільки міддю, і за карбованець срібла в Москві давали вже по три рублі копійками, та й фальшованих грошей ходило вже досить між народом, хоч і карали всіх, хто потаємно карбував ті мідяки: злочинцям відсікали правиці й прибивали їх до стіни Монетного двору, де вони й висихали чи зотлівали…

Тим охітніше хапали приказні строки Омелькові срібняки та червінці, спритно ховаючи, за тодішнім звичаєм, добрі грошики собі в рот, бо то був гаманець найпевніший. А коли Омелькова торбочка спорожніла, ніхто вже й розмовляти не хотів з молодиком, ще й нахвалялись капосні стрільці, що вкинуть його до хурдиги як шпигуна чи злодія, чи втеклого холопа…

Були, правда, й такі цікаві душі поміж приказними дяками, котрі облудно обіцяли віддать листа до власних рук цареві, бо хотілось перше нюхнути — що воно там, у тому писанні, за довгу путь пожмаканому й заяложеному, але ж не міг Омелько й не хотів — ані листа боярам та стряпчим показати, ані до пуття розповісти, бо ж гінцем, видима річ, був потаємним. Він мусив критися, щоб не провідали його прибуття з України численні, як їх тоді звали, «хохлы» з Гетьманського двору в Старосадськім завулку, що про нього казав Омелькові дід Шутов, чи оті «малороссы», котрі жили в сусідстві цілою вулицею, яка так і звалась тоді Малоросєйка (знана й донині за Маросєйку-вулицю), а чи десь на Покровці, де чубаті хохли саме й проживали, як і належало, в Хохловському завулку.

Він мав причини, Глек Омелько, стерегтися тих людей, коли не всіх, то деяких — земляків з Гетьманського двору: серед них чимало було й ревних однокрилівців, котрі добре дбали, щоб у Кремлі, в дворі царському, щоб не дізнались там про зраду гетьмана Пихатого, про ганебну війну, про всі лиха, які так нагло знов спостигли страстотерпну Вкраїну й насувались тепер на можновладну Москву.

Омелько розумів, що він є перший з чотирьох мирославських гінців, єдиний, хто добувся до граду стольного, і тому вирішив дарма не важити головою, хоч і не було на світі більшої небезпеки, як самотужки пробиватись до московського царя.

Та що ж лишалося!

Кому Омелько міг довіритись?

Маючи обачну осторогу проти всіх, хто був цікавий знати, чого никає тут молоденький хохол, найпаче він побоювався піклування земляків, бо міг сподіватися, що які-небудь однокрилівці з Гетьманського двору чи з Малоросєйки — можуть десь нишком його і порішити, а чи й наклеп звести перед самим царем, а то й перед страшним Приказом таємних справ, чи в зраді руському престолові обмовно звинуватити, чи ще там як на парубка прогріхувати, — все, все могло статися, коли б ті прихильники Однокрила, котрі, може, засіли в Москві, та дізналися б, з яким листом, у шапку зашитим, сновигає по Москві оцей сердитий молодик.

Доводилось чекати будь-якої щасливої нагоди.

Але… скільки ж чекати?

I якої нагоди?

Там, дома. в Мирославі, по всій Україні, палали пожежі, лилася кров, і очі народу зблякали від сліз…

А тут…

7

Цар всія Русі, чоловік «привітний та ласкавий», що «бажав усім щастя й добра» і завше, як писали потому вірнопіддані історики, мав «добрые чувствования к своему народу», цар той «был неспособен к управлению», і все його панування являє в історії «печальный пример, когда, под властью вполне хорошей личности, строй государственных дел шел во всех отношениях как нельзя хуже».

На той час, коли Омелько прибув до Москви, государ, цей руський «добрый молодец», ставний та дужий, майже не виступав з царських хоромів: після недавньої чуми, яка скосила в Москві понад чотири п'ятих усієї людності, цар став обережний і помисливий. Від штахет його палацу звіруваті стрільці з бердишами та нагаями протурювали геть усіх цікавих, щоб не дихали там смерди, ярижки, люди посадські, вотчинні, тяглі ремісники з московських чорних сотень і слобід, де простолюд животів у найчорнішій нужді, — щоб, крий боже, знов не занесли до царських покоїв будь-якого «повєтрія» (від слова «вітер», або й «повітря»), — гнали всіх у три вирви, геть од царевих палат.

Хоч не самі тільки пошесті страхали тоді білого царя.

В перепуді після недавніх заколотів і повстань — государ, можновладець величезної країни, сахався людей, і окольничі бояри та стольники вже нікого не допускали до царя, з рук видирали писані супліки, щоб люди, бува, не скаржились на боярські утиски, на ближніх родичів цариці, на всі ті кривди, що іменем «тишайшого та лагідного государя» чинились на Русі, на всі тяготи злиденного життя, на суд неправедний, на облудне звинувачення неповинних, на підкупи, на хабарі, на здирства, на побори, на високі ціни: за хліб, за сіль, за правду…

Люди збиралися з плачем та скаргами коло церков, де чекали виходу самодержця, котрий не пропускав жодної служби божої — ні в свято, ні в будень… З десяток років тому — юрмище скривджених кинулось до царя, що