read-books.club » Сучасна проза » Будденброки 📚 - Українською

Читати книгу - "Будденброки"

137
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Будденброки" автора Томас Манн. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 169 170 171 ... 197
Перейти на сторінку:
залишав контору в робочі години й прогулювався в садку, заклавши руки за спину, або ж рівняв грабельками жорству, вичищав намул з басейну чи підпирав трояндовий кущ;.. Його обличчя з русявими бровами, з яких одна була трохи зведена вгору, здавалося поважним і поглинутим тією роботою; проте думки його мандрували десь далеко в темряві своїми власними, тяжкими стежками.

Часом він сідав на маленькій терасі геть обплетеної виноградом альтанки і невидющим поглядом: дивився через садок на червону задню стіну свого будинку. Повітря було тепле, запашне, і мирний навколишній шелест ніби хотів утихомирити й заколисати сенатора. Стомлений від споглядання порожнечі, від самоти і мовчанки, він час від часу заплющував очі, але відразу отямлювався й швидко відганяв від себе спокій.

— Мені треба думати, — майже вголос казав він. — Треба все впорядкувати, поки ще не пізно…

І тут, — у цій альтанці, на невеличкому кріслі-гойдалці з жовтого очерету, сенатор якось цілих чотири години з дедалі більшим зацікавленням читав одну книжку, на яку він натрапив випадково, хоч, може, й хотів; її знайти… Одного разу, переглядаючи після другого сніданку, з цигаркою в роті, книжки в кімнаті для курців, він побачив її в найдальшому кутку шафи, сховану за показними томами, і згадав, що колись давно випадково купив її запівдарма в книгаря та й забув про неї. Це була досить товста книжка, погано надрукована на тонкому пожовклому папері й погано зшита, друга частина славетної метафізичної системи… Він узяв її з собою в садок і тепер, мов зачарований, гортав сторінку за сторінкою…

Його сповнило незнане почуття глибокого вдоволення і вдячності. Він відчував незрівнянну втіху, слідкуючи, як могутній; високий розум змагається з життям, дужим, жорстоким і лукавим життям, щоб здолати його, упокорити і вчинити над ним суд… Відчував задоволення стражденного, який соромливо, з нечистим сумлінням весь час хрвав свій біль від холодної суворості життя і ось раптом з рук великого мудреця одержав грунтовне; урочисте виправданню своїх страждань у цьому світі — у цьому найкращому з усіх можливих світів, що насправді був найгіршим з усіх можливих, як дотепно й глузливо доводив автор книжки.

Сенатор не все розумів; деякі принципи й гіпотези залишилися для нього неясними, а розум, незвичний до такої літератури, не міг слідкувати за кожним ходом думки. Проте саме від цього чергування світла й темряви, тупого нерозуміння, невиразних здогадів і несподіваного прозріння йому аж дух забивало. Час летів, а він як сів, так і не рушив з місця, не маючи сили відірватися від книжки.

Спочатку він пропускав чимало сторінок, поспішаючи вперед, несвідомо й хапливо шукаючи головного, найважливішого, і спинявся тільки на окремих місцях. Але потім він натрапив на чималий розділ, який, зціпивши уста й насупившись, прочитав від першої до останньої літери, суворо, з таким виразом, ніби вже відгородився від усього живого. Той розділ називався: «Про смерть і її стосунок до безсмертного в нашому єстві».

Йому лишалося кілька рядків, коли о четвертій годині в садок прийшла служниця кликати його до столу. Сенатор кивнув, дочитав до кінця, згорнув книжку й озирнувся навколо… Він відчував, що його душа страхітливо розростається, туманіє від якогось важкого дурману, що його розум п’яний, геть захмелений невимовною новизною, звабою невичерпних обіцянок, які нагадують першу, не позбавлену надії любовну тугу. Та коли він холодними, тремтячими руками ховав книжку до шухляди садового столика, його розпашілу голову, не здатну на жодну чітку думку, щось давило, щось у ній так страхітливо напиналося, ніби ось-ось мало лопнути. «Що це було? — питав себе сенатор, ідучи до, будинку, підіймаючись сходами й сідаючи до столу. — Що зі мною сталося? Що я чув? Хто озивався до мене, Томаса Будденброка, сенатора в цьому місті й шефа фірми «Йоганн Будденброк»?.. Чи все це було призначене для мене? Чи я зможу його витримати? Я не знаю, що це… Знаю тільки, що його забагато, забагато для мого міщанського розуму…»

У цьому стані важкого, туманного, бездумного запаморочення він пробув цілий день. А коли настав вечір, голова в нього почала безсило хилитися, і він рано ліг спати. Він проспав три години глибоким, незвичайно міцним сном, як ніколи досі. Потім раптово прокинувся з якогось блаженного ляку, як прокидається чоловік, у якого в серці зароджується кохання.

Сенатор знав, що лежить сам, у великій спальні, бо Герда спала тепер у кімнаті Іди Юнгман, а та, щоб бути ближче до Ганно, зайняла одну з трьох кімнат, що виходили на «балкон». Навколо залягала густа темрява, бо завіси на обох високих вікнах були щільно зсунені. Серед глибокої тиші, трохи гнітючої, задушної, він лежав горілиць і дивився в пітьму.

І ось стіна ночі розчахнулася навстіж, відслоняючи безмежно глибоку, вічну, осяяну світлом далечінь…

— Я житиму! — майже вголос сказав Томас Будденброк і відчув, як його груди затремтіли від здавленого плачу. — Це знак, що я житиму! Воно житиме… І дарма думати, що те воно — не я, це тільки помилка, яку спростує смерть. Так, саме так! А чому?

І на це питання ніч знов запала перед його очима. Він знов не бачив, не знав, не розумів анічогісінько. Він ще дужче притиснувся до подушки, геть осліплений і виснажений крихтою правди, яку йому щойно довелося спізнати.

Сенатор лежав принишклий і гарячково чекав, ладен молитися, щоб те видиво вернулося й просвітило його. І воно вернулося. Молитовно склавши руки, боячись поворухнутись, він лежав, дивився і радів…

Що таке смерть? Відповідь прийшла до нього не в убогих, порожніх словах: він відчув її, осягнув глибиною серця. Смерть — це щастя, таке глибоке, що тільки в благодатні хвилини, схожі на цю, його можна до кінця виміряти; це повернення з невимовно болісного блукання, виправлення тяжкої помилки, звільнення від найганебніших пут і обмежень. Вона прийде і порятує від усіх ран і від усякого лиха.

Кінець і розпад? Тричі заслуговує на співчуття той, кого від цих мізерних понять опановує жах! Що має скінчитися і що розпастися? Оце його тіло… Його особистість, індивідуальність, ця неповоротка, непокірна, хибна й ненависна перешкода на шляху до чогось іншого й досконалішого!

Чи ж кожна людина — не помилка, не прикра недоречність? Чи ж не попадає вона в тяжке ув’язнення, як тільки народиться? В’язниця! В’язниця! Всюди пута і обмеження! Крізь загратоване вікно своєї індивідуальності людина безнадійно дивиться на мури зовнішніх обставин, аж поки прийде смерть і покличе її додому, на волю…

Індивідуальність!.. Ох, те, чим ми є, що ми можемо і що маємо,

1 ... 169 170 171 ... 197
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будденброки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Будденброки"