Читати книгу - "Гніздо Кажана"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Нікого ображати я не збирався, — невдоволено відгукнувся він і взяв Лізу за холодну, ледь помітно тремтячу долоню. — Дозвольте, Елізо, познайомити вас ще з одним нащадком славетного Кажана, теж Данилом, моїм молодшим братом, котрий вбив у свою патлату темноволосу голову, що є прямим спадкоємцем таємничих здібностей прадіда-чаклуна, й іноді страшить нас своїми жахливими витівками.
Смагляве лице юнака порожевіло.
— Романе…
— А я кажу неправду? — вигнув темно-русу брову Роман Якович. — Чи ж це не ти, просидівши три дні у кімнаті Кажана й начитавшись там якоїсь дурні, півночі вив так, що навіть Карай перелякався й забився в дальню кімнату, подалі від того виття?
Данило гордовито випрямився.
— Я не вив, а читав закляття…
— Нащо? Щоби я перетворився на ропуху?
— Та хоча би…
— Досить!
Тихий і спокійний, але владний голос матері змусив синів відразу ж змовкнути, й вітальнею опанувала якась насторожлива тиша, котру порушувало лиш тихе хропіння бабусі у глибокому кріслі.
— У нас гості, — велично кинула пані Кажановська, підвівшись із крісла, — а ви поводитеся, мов двійко щенят на стайні.
Роман м’яко усміхнувся.
— Вибач, мамо, й ви, чарівні пані, теж вибачте, — він уклонився дивно мовчазній маман, — але ж ви маєте знати, що мій молодший братик є такою людиною, що й святого янгола доведе до сказу.
Ліза мовчала. Цей Данило був зовсім не страшним, чого не можна було сказати про його кузена та цей будинок узагалі… Щось темне, недобре та муторне відчувалося нею в цих кам’яних, непривітних стінах, у цьому портреті над каміном, з якого за нею, мов живі, уважно спостерігали темні, холодні очі загадкового пращура її нареченого. Втомлена дорогою, настрашена тою грозою та зустріччю з вовкоподібним собакою та його дивним господарем, вона зараз найбільше бажала би відпочинути. Просто лягти й, заплющивши очі, уже ні про що не думати. А ще жалкувала, гірко жалкувала про то, що погодилася приїхати сюди. Й години ще не пробувши у цьому домі, уже бажала б вирватися з нього й поринути геть, нехай навіть повернутися в тісні, злидотні кімнати вдови Громової, але щоб не полишатися у цьому муторному домі, по кутках котрого причаїлося щось незрозуміле.
Замислившись й особливо не дослухаючись до розмови маман з пані Кажановською, котра тепер проходжувалася вітальнею, Ліза не помітила зовсім, як на порозі кімнати з’явився спочатку великий сіруватий пес, а за ним високий, похмурий чоловік у розхристаній сірій сорочці, що мав довге чорне волосся, посеред котрого зміїлися дві стрічки сивини. Отямилася вона від задуми своєї тільки тоді, коли палаючі зеленуваті очі страшного собаки опинилися зовсім поряд. Закам’янівши від страху, широко розплющивши великі зелені очі, Ліза нерухомою, наче мертвою сиділа в тому кріслі, розуміючи, що ніхто з присутніх у вітальні не поспішається їй на допомогу. Роман Якович застиг нерухомо поряд її крісла, уп’явшись у собаку наповненими ненавистю очима, розмова пані Кажановської з маман обірвалася на напівслові, але ніхто навіть не поворушився, аби відігнати того напіввовчиська, — дивний будинок, дивні його мешканці… Собака наблизився повільним кроком, понюхав поділ сукні геть закам’янілої Лізи й… вильнувши досить дружньо хвостом, просто всівся поряд крісла, біля її ніг, з кумедним виглядом нахиливши голову вліво та продовжуючи дивитися пильним, уважним поглядом зеленуватих очей.
Ліза дозволила собі ковток повітря.
— Чому він так на мене дивиться? — хрипким голосом запиталася вона нареченого, котрий продовжував стояти біля крісла, але він тільки перенизав широкими плечима й невдоволено пробурмотів:
— А хто його знає, цього вовчиська…
Пес, зачувши його невдоволений голос, ураз наїжачився, здибив шерсть і досить погрозливо загарчав. Та не встигла Ліза знову налякатися, як на темну голову собаки ляглася широка чоловіча долоня й низький чоловічий голос, уже знайомий Лізі, промовив:
— Він прийшов вибачитися й познайомитися.
Погляд Лізи ухопив поряд з собакою довгі сильні ноги в чорних штанях, заправлених у високі забруднені чоботи, потім помандрував угору, аби побачити неочікувано близько уважні чорні очі, котрі з незрозумілим виразом вивчали її бліде від страху лице. Холодок якогось передчуття хвилею прокотився повз її серце, але що то було за передчуття, вона не могла й не хотіла розуміти. Ці очі чорні — так перестрашивши її там, посеред буревію, зараз, у яскравому світлі затишної вітальні, не стільки лякали, як хвилювали Лізу незрозумілим чином, вабили до себе, мов трясовина глухого лісу, що тягне у свої тенета необачливого перехожого. А за його спиною вп’ялися в неї такі ж чорні та пронизливі, але намальовані очі давно померлого Данила Кажана.
— Заберіть свого собаку, — мов здалеку, почула вона власний ворожий голос, але господар будинку у відповідь лиш примружив пронизливі очі й усміхнувся крижаною усмішкою.
— Карай не кусається!
Він присів навпочіпки поряд її ніг, біля свого собаки, із якоюсь дратівливою пильністю продовжуючи вивчати її збентежене лице. А Ліза все ж бажала тільки одного — опинитися нарешті сама, забратися під ковдру, заплющити очі й відразу забути все це: неочікувану бідність, зраду Назара, заручини з Романом Кажановським, будинок цей його жахливий та родичів його погордливих і пихатих, дивних і похмурих, як оцей патлатий велетень, що сидів зараз біля її ніг і роздивлявся її, мов рідкісне якесь створіння. Ще один Кажановський — найдивніший, найнезрозуміліший з них, але такий, що викликав у неї хвилювання, котрого геть не пробуджував наречений, хоча вродою Роман ніяк не поступався своєму кузенові, але… Дивний, зарослий та відлюдькуватий на вигляд — Ярослав Кажановський схвилював її навіть такий, похмурий та непривітний, з потаємним виразом у чорних очах, і це Лізі не надто подобалося. А він дивився на неї так, мов незбагненним чином розумів і знав те хвилювання.
— Й це твоя наречена? — нарешті повільно протягнув господар будинку, звертаючись до Романа, але не відриваючи все такого ж пильного погляду від лиця геть зніяковілої Лізи. — Де знайшов?
Роман Якович поклав напружену долоню на не менш напружене плече Лізи й відповів, мов не бажаючи:
— У Миргороді. Еліза донька барона.
Ярослав вигнув чорну брову.
— Іноземка?
— Хто?
— Твоя донька барона. Ім’я в неї німецьке чи яке там.
Роман Якович поморщився.
— Ти завжди був наче той сільський телепень. Зараз досить модно кликати домашніх на іноземний лад, й Елізу так кличуть удома, а насправді вона Єлизавета Павлівна Венгель-Розумовська.
Господар будинку покривив свій гарний рот у чомусь, що тільки віддалено
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гніздо Кажана», після закриття браузера.