Читати книгу - "Похований велетень"

будівлі вийшли декілька чоловіків і рушили до багаття. Перед ними юрба розступилась і притихла, так наче очікувала якогось оголошення. Втім, оголошення не пролунало, і незабаром натовп щільно згуртувався навколо новоприбулих чоловіків, а голоси знову почали гучнішати. Аксель помітив, що головну увагу було прикуто до чоловіка, котрий вийшов із тієї будівлі останнім. На вигляд він мав щонайбільше тридцять, але його постава випромінювала вроджену харизму. Попри те, що одяг його був простий — так міг цілком виглядати і звичайний фермер, — він зовсім не був схожий на інших тутешніх селян. І річ була не лишень у тому, як він закинув через плече полу накидки, відкриваючи для людського ока портупею та руків’я меча. І не в тому, що його волосся було довшим, аніж у будь-кого іншого зі села: воно звисало майже до плечей, і він підв’язав тонким ремінцем декілька пасем, аби вони не спадали йому на очі. Правду кажучи, в Акселевій голові промайнула думка, що той чоловік підв’язав волосся, щоби воно не падало йому на очі під час бою. Акселеві такий висновок видався цілком закономірним, і лише тоді, коли він почав про нього розмірковувати, той його ошелешив, адже означав, що він почав щось розуміти. До того ж, коли той незнайомець, упевнено крокуючи в саме серце натовпу, дозволив своїй руці зісковзнути на руків’я меча, Аксель майже фізично відчув незвичайне поєднання заспокоєння, схвилювання та страху, що міг викликати такий рух. Пообіцявши собі повернутися до цих цікавих вражень колись пізніше, Аксель витіснив їх зі своїх думок і зосередився на сцені, що розгорталася перед його очима.

Того чоловіка відрізняла від решти селян насамперед його постава, а також те, як він рухався і тримався. «Хоч би як він намагався видавати себе за пересічного сакса, — подумав Аксель, — цей чоловік — воїн. І, можливо, один із тих, хто здатний натворити великого лиха, якщо на те буде його воля».

Двоє інших чоловіків, котрі вийшли з будівлі, нервово тупцювали за спиною в першого, і щоразу, коли воїн заходив углиб юрби, щосили намагалися втриматися біля нього — наче діти, котрі бояться відбитися від батька. Ті двоє чоловіків — обоє молоді — також мали на собі мечі, а крім того, кожен із них іще і стискав у руці списа. Проте було помітно, що вони анітрохи не звикли носити таку зброю. До того ж їх сковував страх, і вони, здавалося, не були спроможні відповідати на слова підтримки, з якими до них звертались односельці. Погляди молодиків панічно металися навсібіч, навіть коли люди з юрби лише поплескували їх по спині чи клали руки їм на плечі.

— Той чоловік із довгим волоссям — чужинець, котрий прийшов сюди лише на годину чи дві раніше за нас, — почув Аксель голос Беатрис у себе над вухом. — Він сакс, але з далеких земель — із болотних країв на сході. Принаймні так він стверджує, як і те, що там він нещодавно боровся з морськими розбійниками[3].

Аксель іще раніше помітив, що жіночі голоси зазвучали розбірливіше, ніж раніше, й, повернувшись, побачив, що Беатрис і жінка, котра приймала її в себе вдома, вийшли надвір і стоять біля дверей відразу позаду нього. Тепер знахарка щось тихо говорила по-саксонськи, і Беатрис, дослухавши, сказала йому на вухо:

— Наскільки я зрозуміла, сьогодні один із тутешніх мешканців повернувся додому, важко відсапуючись і з пораненим плечем. Коли він нарешті оговтався, то розповів, що вони з братом і з племінником — дванадцятилітнім хлопчиком — рибалили на річці на звичному місці й там на них напали два оґри. Щоправда, якщо вірити словам цього пораненого чоловіка, то були не звичайні оґри, а потворніші, прудкіші та підступніші за будь-яких, котрих йому доводилося бачити. Чудовиська — саме так їх тепер називають ці селяни — чудовиська вбили його брата на місці, а хлопчика, котрий іще був живий і намагався вирватися, потягнули зі собою. Самому пораненому вдалось урятуватися лише після того, як він довго втікав від нападників стежкою вздовж берега річки. Огидні потвори гналися за ним і дихали йому в спину, та врешті-решт йому вдалося від них відірватись. Отам, Акселю, он він стоїть, із лубком на руці, розмовляє з тим чужинцем. Попри поранення, він так хвилювався за племінника, що зібрав загін із найсильніших тутешніх чоловіків і повів їх на місце нападу. Там вони помітили дим від багаття на березі, проте, коли підкрадалися до нього, тримаючи зброю напоготові, кущі розсунулись і ті самі два чудовиська (принаймні так їм видалося) зловили їх у пастку. Знахарка каже, що троє чоловіків загинули ще до того, як решта здогадалися кинутися навтьоки, і хоча ця решта й повернулася неушкодженою, більшість із них зараз у ліжку: тремтять і безтямно белькочуть самі до себе. Проте вони такі розтривожені, що навіть не можуть прийти і сказати добре слово тим відважним чоловікам, котрі наважилися вирушити по хлопчика. Попри те, що вже сутеніє і залягає імла, ці сміливці готові вчинити те, що не вдалося дванадцятьом міцним чоловікам при світлі дня.

— А вони достеменно знають, що хлопчик іще живий?

— Вони нічогісінько не знають, але все одно підуть до річки. Після того, як повернувся перший загін, у нестямі від жаху, хоч як упрошували старійшини, в селі не знайшлося жодного чоловіка, котрому би вистачило хоробрості на повторний похід. Але потому волею випадку з’явився цей чужинець. Його кінь пошкодив копито, й він зайшов у село в пошуках нічлігу. І, хоча до сьогоднішнього дня він не знав ані самого хлопчика, ні його сім’ї, він добровільно зголосився допомогти селу. Ті двоє, котрі йдуть із ним, — це дядьки того хлопчини, та, судячи з їхнього вигляду, вони радше заважатимуть воїнові, ніж стануть йому в пригоді. Подивись, Акселю, їм аж зле від страху.

— Я і сам це добре бачу, принцесо. Та вони все одно відважні, бо погодилися піти по хлопчика, незважаючи на свій страх. Ми вибрали невдалий вечір, аби чекати від цих селян гостинного прийому. Тут уже десь лунають плачі та голосіння, а до кінця ночі сліз може пролитися ще більше.

Вочевидь, знахарка зрозуміла частину Акселевих слів, тому що знову заговорила своєю мовою, після чого Беатрис сказала:

— Вона радить, аби ми зараз ішли відразу до громадського дому і не показувалися на вулиці до ранку. Каже: якщо ми блукатимемо селом, то хтозна, який прийом нам улаштують селяни