Читати книгу - "Державна справа. Справа №9, Олександр Юрійович Есаулов"

— Багато… так… а кольорових принтерів? — продовжував Миха.

— Принтерів? Кольорових? Ну, це дороге задоволення. Я думаю, їх на пальцях перерахувати можна.

— Ось! Якщо припустити, що Шульга — мешканець Горобинівки, а друкує він фальшивки явно на кольоровому принтері, то…

— То його можна вичислити за кольоровим принтером? Можливі ремонти… Заправки… Гарна ідея… Але! Не забувай — сьогодні вже вівторок! — нагадав Льоха.

— Ось що. Йдемо до Ігоря Борисовича.

— Навіщо?

— Я думаю, що експертизу фальшивих грошей все-таки провели. А раптом вона встановила, на якому принтері вони друкувалися? Ну, тобто, на «Фазері», «Ксероксі», «Самсунгові»…

Сумніваюсь… Принтер же не дитячий візок: товщина коліс… Відстань між колесами… Триколісний… Чотириколісний… А принтер…

А до чого тут візок? — перебив Льоху Миха, згадавши візок і молодих батьків, яких бачив біля м’ясного входу.

— Ти розумієш, — зам’явся Льоха, — коли першого разу цей Шульга втік, то тоді теж біля м'ясного входу молоді батьки з візком були…

Ці самі? — стрепенувся Миха.

— Та я не пам’ятаю! Я тоді й уваги на них особливо не звернув. І зараз би не згадав, якби не…

Що не?.. — Миха вже уважно дивився на друга.

А той тицьнув пальцем на дорогу у дворі, по якій гуляла молода мама з візком.

Льохо, та як ти… Та що ж ти… То чому ж ти… Та це ж… Тьху ти, блін! — Миха махнув рукою. — Та як ти не розумієш?! Це ж супернадсмертельно важливо!

Миха нервував, і це було помітно. І причина для цього була вагома: в їхньому розпорядженні залишалося вже менше ніж півтора дня.

— Минулого разу Шульга втік теж крізь м’ясний вихід?

— Так… Крізь м’ясний… Я не розумію…

— Погнали туди. Я ще сам не все розумію, треба на місці подивитися.

Обидва рвонули на базар. Пройшли між торговими рядами, супроводжувані цікавими поглядами торговців, і вийшли до м’ясного виходу. Пройшли через нього, вийшли на вулицю і зупинилися. Миха уважно роздивився навкруги. Праворуч від виходу стояли в ряд кілька торгових точок. Це були невеличкі павільйони типу будівельних вагончиків, тільки без коліс. Миха глянув на друга.

— Дай-но мені курточку, — несподівано попросив він.

— Навіщо? — здивувався Льоха, але легку літню куртку зняв і подав Михові. — Ну, Ватсоне… Що ти знову надумав?

Миха вдягнув куртку і серйозно глянув на Льоху.

— А от дивися: я — Шульга. А ти зайди до торця вагончика, до входу.

Льоха знизав плечима, але прохання виконав. Миха ж відійшов на кілька кроків назад, до базарних рядів, а потім рвонув уперед. Вибігши на вулицю, він відразу повернув праворуч, за вагончик, і за кілька секунд, пробігши між вагончиками, вискочив прямо на Льоху. За ці кілька секунд він встиг зняти куртку і вже тримав її в руках.

На ось! — крикнув він і пхнув куртку Льохові в руки. — Все зрозумів? А далі куртку і, мабуть, перуку — у візок! І поїхали собі, мов нічого не сталося. Патлатий Шульга в зеленій куртці зник! З’явився молодий батько з такою ж матір’ю і зворушливим бейбіком у жовтому візку! Ти не пам’ятаєш, якого кольору був той, перший візок?

— Та, начебто, теж жовтий… Але на сто відсотків я не впевнений.

— До речі, наявність візка дуже полегшує наші пошуки.

Це як? — Льоха все ще не міг отямитися під вірогідності Михової версії, як і від того, що сам він до цього не додумався.

— Це ж був прогулянковий візок, правильно? — Тобто?

— Ну… Є візки, у яких дитина сидить. Вони складаються, тому з ними можна їздити в громадському транспорті. А є візки, у яких дитина лежить. Вони не складаються, тому з ними нікуди не поїдеш. Сьогодні я бачив саме такий візок. А тоді, першого разу, який був?

— Такий самий… Тобто, ти хочеш сказати, що вони живуть десь поблизу?

— Ну, так! Спробуй, втиснись у маршрутку з таким візком! А пройтися туди-сюди цілком можливо… — Миха махнув рукою, показуючи, як і де можна пройтися з таким візком.

Льоха недовірливо похитав головою:

— Це скільки ж малюків є навіть у такому невеликому районі?

— Головне не їх кількість. Головне, встановити їхні адреси. Так… Дзвони Насті, я дзвоню Яні… Зустрічаємося у Янки негайно!

— А чому у Янки?

— Потрібна буде допомога дорослої жінки. Дзвонимо, дорогою все розповім.

За п’ятнадцять хвилин у Яниному дворі в альтанці зібралася ціла нарада. Миха розповів про свою версію з коляскою, на аркуш виписали назви найближчих вулиць, де, за припущеннями Михи, могла жити молода сім’я фальшивомонетників.

— Тепер ваше завдання: або в пологовому будинку, або в дитячій поліклініці отримати адреси малюків кількамісячного віку, що мешкають на цих вулицях.

— А чому саме кількамісячного? — тут-таки запитала мама.

— Фальшиві гроші почали з’являтися три місяці тому, так сказав майор Слісаренко. Ну, і ще… Уявіть: у молодій сім’ї з’явилася маленька дитина… Це вимагає додаткових витрат, чи не так?

Мама тут же додала:

— І не маленьких.

— Ось! Цілком можливо, що це й спонукало молодого татуся взятися за цю брудну справу. А потім… А потім зупинитися важко!

Мама знову запитала:

— А якщо візок був порожній?

— Таке теж може бути, — погодився Миха, — але інших версій у нас немає. Щиро кажучи, я думаю, що малюк усе-таки є. Адже якщо за цим Шульгою буде гонитва, то візок можуть перевірити. Якщо там лежить малюк, навряд чи будуть дивитися, що там під ним заховано… Швидше за все, ніхто не захоче малюка турбувати. А от якщо там лялька, або взагалі нічого немає, то відразу виникає запитання: навіщо тоді гуляти з візком?

— Логічно, тут нічого заперечити, — кивнула Наталя Олександрівна.

— А ви що робитимете? — поцікавилася Яна.

— А ми підемо до Слісаренка. Відпрацьовувати кольоровий принтер. Якщо обидва варіанти дадуть нам якусь інформацію, цілком можливо, що в тому місці, де ці два потоки інформації перетнуться, ми й знайдемо свободу для Петра Івановича. Все, до праці! Майте на увазі, лік іде вже навіть не на години, а на хвилини.

— Про нас не турбуйтесь! У дитячій поліклініці працює моя подруга. Ми впораємося швидко, — запевнила друзів мама Наталя.

За хвилину альтанка спорожніла. Льоха з Михою, зідзвонившись з майором Слісаренком, помчали до нього, а Янина мама побігла перевдягатися.

***

До майора юних детективів пропустили безперешкодно. Черговий їх вже добре знав в обличчя, тому тільки всміхнувся:

— Прошу, містере Холмсе й містере — не побоюся цього слова — Ватсоне! Пан майор вас чекає не дочекається!

— От і добре! Ми зараз складемо йому славну компанію! — не замислюючись, відповів Миха і, награно гордо задерши голову,