Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

На всіх континентах люди втікали з місця на місце, їхні мови змішалися. Державців, їхніх слуг та волхвів, котрі вигадали зброю, скажено зненавиділи. Минали роки, а Земля не могла очиститись. Про це чітко говориться в Меморіалі.

Від змішання мов і залишків багатьох народів, від страху народилася ненависть. І ненависть сказала: «Ану ж закидаймо камінням, випатраймо і спалімо тих, хто це зробив. Учинімо голокост над тими, хто винний у цьому злочині, разом із їхніми наймитами та мудрецями; нехай горять, нехай умирають, а з ними — їхня праця, їхні імена і навіть спогади. Знищимо їх усіх і скажемо дітям, що світ — новий, і вони нічого не дізнаються про зроблене раніше. Здійснімо велике Спрощення — і світ почнеться спочатку».

Отже, так і сталося. Після Потопу, Бомби, чуми, божевілля, змішання мов, люті почалося криваве Спрощення, коли залишки людства рвали інші залишки на шматки, вбивали правителів, учених, керівників, механіків, учителів і всіх, кого лідери здичавілого натовпу рокували на смерть за те, що ті допомогли зробити Землю такою, якою вона стала. Ніщо не здавалося таким ненависним цій юрбі, аніж люди науки, спершу — бо вони служили державцям, а пізніше тому, що відмовились приєднатися до кровопускання й намагалися опиратися більшості, називаючи їх «кровожерними простаками».

Натовп із радістю прийняв це ймення і почав вигукувати: «Простаки! Так, так! Я простак! А ти простак? Побудуємо місто й назвемо його Простацьким, бо до того моменту всі кляті розумники, що до цього призвели, уже виздихають! Простаки! Хай так і буде! Ми їм покажемо! Хтось тут не простак? А тягніть-но цього поганця сюди!»

Щоб утекти від ватаги цих оскаженілих простаків, освічені люди, які ще лишилися в живих, рятувалися у храмах, куди їх впускали. Прийнявши біженців, Свята Церква перевдягала їх у чернечі ряси і ховала в монастирях, що встояли і лишилися придатними до життя, бо священнослужителів юрба ненавиділа менше, окрім випадків, коли ті відкрито кидали їй виклик і приймали мучеництво. Інколи такі притулки були ефективними, але частіше — ні. Простаки вдирались у монастирі, робили багаття із літописів та сакральних книг, брали полонених і всіх разом вішали чи спалювали. Майже на самому початку процес Спрощення втратив план і мету, перетворившись на неконтрольований шал масового вбивства та руйнування. Таке стається лише тоді, коли зникають останні залишки суспільного порядку. Оскаженіння передавалося дітям, їх учили не лише забувати, а й ненавидіти, і хвилі люті охоплювали натовп ще через чотири покоління після Потопу. Але тоді зло виливалося не на вчених, бо їх уже не лишилося, а просто на грамотних людей.

Після невдалих пошуків дружини Ісаак Едвард Лейбовіц утік до цистерціанців[43], де переховувався упродовж раннього післяпотопного періоду. За шість років він знову спробував знайти Емілі чи її могилу на крайньому південному заході. Там він урешті впевнився в її смерті, бо погибель безумовно тріумфувала в цих краях. Тоді в пустелі він мовчки дав обітницю. Повернувшись до цистерціанців, одягнув рясу, пізніше став священиком. Зібравши навколо себе кількох товаришів, він тихо говорив про плани. Ще за кілька років ці плани просочилися до «Риму», що, власне, більше Римом не був (бо міста такого не стало) — за менш як двісті років його кудись тричі переміщали — і це після того, як простояв він на одному місці два тисячоліття. Через дванадцять років після виголошення плану отець Ісаак Едвард Лейбовіц отримав дозвіл від Святого Престолу заснувати нову релігійну громаду і назвати її на честь Альберта Великого, наставника святого Томи Аквінського[44] і покровителя науковців. Мета цього братства спершу не була офіційно виголошена, а лише окреслена в загальних рисах: зберегти людську історію для прапраправнуків тих простаків, котрі прагнули її знищення. Першими їхніми рясами стали рогожеві лахміття — одяг неуцького народу. Братчики ділилися на «буклегерів» та «меморіїв» залежно від завдань, які виконували. Буклегери займалися контрабандою книг до пустелі на південному заході й закопували їх там у бочках. Тоді ж інші члени нового ордену знайшли джерело за три дні їзди від книжкового сховку й почали будувати там монастир.

Під час чергової контрабанди книг Лейбовіца спіймала банда простаків. Механік-перекинчик, якого священик швидко пробачив, упізнав у ньому не просто вченого, а спеціаліста зі зброї. Вкритого рогожею, його одразу ж закатували, душачи на зашморгу і в той же час підсмажуючи живцем. Так почалася широка дискусія про метод страти.

Меморіїв було мало, а їхні мемуари обмежені.

Деякі діжі з книгами знайшли і спалили, а з ними й кількох інших буклегерів. На сам монастир нападали тричі, доки шал не стих.

До того часу, як безумство вщухло, з багатого сховища людських знань у власності ордену збереглися лише кілька бочок з оригінальними книгами та мізерна колекція текстів, записаних по пам’яті.

Тепер, після шести століть пітьми, ченці продовжували зберігати Меморіал, вивчали його, переписували знову й знову і терпляче чекали. На початку, в часи Лейбовіца, сподівалися, ба, навіть вбачали можливим, що четверте-п’яте покоління схоче повернути свою спадщину. Однак ті давні монахи не взяли до уваги людську здатність продукувати новий культурний спадок вже за кілька поколінь — коли старий майже знищено — продукувати силами законодавців і пророків, геніїв та маніяків, за допомоги Мойсея, Гітлера чи безграмотного діда-тирана. Культурна спадщина може з’явитися від заходу до світанку, і так у багатьох випадках і відбувалося. Та нова «культура» ґрунтувалася на темряві, де слово «простак» означало те ж саме, що й «громадянин», що й «раб». Ченці чекали, їм було абсолютно байдуже, що користі зі знань, які вони зберігали, не було жодної, що більшість із збереженого перестало вже й бути знаннями, а щось із того монахам було настільки ж незрозуміле, як і неосвіченому дикунові з гір. Ця інформація не мала змісту, бо він загубився давним-давно. Водночас ці знання мали символічну структуру, особливу для кожної одиниці, і тут принаймні можна було простежити перегукування символів. Спостерігати, як переплітається система знань, щоби дізнатися бодай мінімум із них, доки одного дня чи століття не з’явиться Інтегратор і всі речі знову не стануть на свої місця. Тож час зовсім не грав ролі. Вони мали Меморіал, даний їм з обов’язком його берегти, і буде так, навіть якщо пітьма триватиме ще десяток століть, або й тисячоліть. Тому що монахи, хоча й народжуються в найпохмуріші епохи, все ж