Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

гебреї називали Ебен-Езер. От тоді, хлопче, сповнений гіркоти втрати та в нападі святотатства, я й дав тобі це ім'я. Я охрестив тебе сам, перш ніж Роксана могла зупинити мене, окропивши декількома краплинами грушевого сидру, що зостались у мене в боклазі, і виголосив усім присутнім у Молдені: «Аж доти допоміг Господь нам!»

— Ох, любий батьку, не крайте себе більше за це, — благально мовив Ебенезер, хоча Ендрю і не виказував особливого схвилювання. — Я розумію і пробачаю!

Ендрю витрусив свою люльку в плювальницю, що стояла біля ліжка, і, хвильку відпочивши, повів свою оповідь далі.

— У будь-якому разі, — сказав він спокійно, — тобі та твоїй сестрі ніколи не бракувало материнської ласки. Ця дівчина Роксана народила власну дитину, дівчинку, вісьмома днями раніше, але немовля задушилося, перш ніж встигло зойкнути хоч раз — пуповина обплелася навколо її шиї. Дарма, що вас було двоє замість одного — ротів, які вона мала прогодувати, було не більше, ніж цицьок, якими вона годувала, і молока було вдосталь для всіх. Вона вигарніла, знову стала здоровою дівкою, як тільки її почали знову добре годувати — з рум'яним личком, пишногрудою, веселої вдачі — достеменна корівниця, попри свою шляхетну кров. Чотири роки, як було зазначено в контракті, вона виховувала вас, як рідних дітей. Місіс Твіґґ заявила, що не варт чекати добра тоді, коли змішуєш французький кулешик та англійську кров, але ви виростали вгодованими й веселими дітьми, як і будь-які інші діти десь у Дорсеті.

1670 року, в останній рік служби Роксани, я вирішив залишити Молден і повернутися до Лондона. По-перше, я вже втомився від цього баришництва; по-друге, я не бачив жодної можливості ще щось поліпшити в своєму бізнесі. І хоча мис Кука з усіх місць на землі є найдорожчим моєму серцю, моєю першою і найбільшою власністю, однак серце моє краялося від того, що мушу жити вдівцем у будинку, який звів для своєї нареченої. Маю також визнати, що, відколи померла Енн, моє становище щодо Роксани стало почасти делікатним. Те, що вона нічого злого й подумати про мене не могла, я сприймав як належне, вона була мені вдячна та перебувала в мене на законних підставах. А я і собі був немало вдячний їй, адже вона годувала вдвічі більше дітей, ніж була повинна відповідно до контракту, та робила це з материнською любов'ю. Вона з любові до вас також перебрала на себе більшість обов'язків гувернантки, які виконувала місіс Твіґґ. Як я вже казав, вона була надзвичайно привабливою, а я в той час був здоровим чоловіком тридцяти трьох років, заможним і, либонь, не таким уже й непринадним, який через хворобу бідолашної Енн і її смерть безутішний спав сам-один, відколи прибув у колонію. Отож і не дивно, що якісь недоумки почали плескати язиками, буцімто Роксана і в дитячій, і в опочивальні зайняла місце Енн — надто якщо узяти до уваги те, що вони колись і самі кидали на неї хтиві погляди. Так уже заведено в людей: приписувати іншим гріхи, для яких їм самим бракує або відваги, або коштів.

— Їй-бо, які ж то злі плітки!

— Так, — сказав Ендрю. — Обмова — полова: вітер її рознесе, але й очі засипле. Чим є чоловік в очах Господа Бога, то мало що значить у світі людей. Зваживши на все це, я вирішив її відпустити. Але ж я у жодному разі не міг дозволити, щоб вона знову постала перед вибором — смерть чи розпуста, тож для мене стало приємною несподіванкою, коли одного дня на тому самому місці, де я здибався з Роксаною, до мене підійшов чоловік, який назвався її дядьком, і вкрай стурбовано спитав мене про свою небогу.

— Сподіваюся, що цей чоловік на той час нарешті угамував свій гнів.

— Так воно й було, — сказав Ендрю, — тепер будь-яка згадка про той поганий вчинок доводила його до сліз, і коли я розповів йому, у яку скруту потрапила Роксана, та про смерть її доньки, він мало на рвав на собі волосся з розпуки й каяття. Його вдячність за те, що я врятував її та подбав про неї, не мала меж, і він, вчинивши так жорстоко, пообіцяв спокутувати свою провину та благав мене вмовити Роксану повернутися додому. Я нагадав, що саме його необачна поведінка щодо залицяльників племінниці й призвела до її падіння. Він відповів, що дуже далекий від того, щоб уперто триматися своєї нерозважливої поведінки і що саме зараз має на оці для неї чудову партію в особі одного заможного чоловіка, який мешкає по сусідству і який завше був до неї привітний.

Можеш уявити собі, як здивувалася Роксана, коли про все це взнала. Їй було приємно чути, що дядько змінив свій гнів на милість, але розлучитися з тобою та Анною для неї було все одно що розлучитися з власними дітьми. Вона плакала і голосила, як то ведеться у жінок, коли в їхньому житті мають відбутися великі зміни, і благала мене взяти її з собою до Лондона, але мені здавалося, що зроблю кепську послугу нам обом, якщо дозволю нашим стосункам тривати й далі, надто тепер, коли її дядько мав для неї такого поважного жениха. Отак того самого дня, коли я віддав Роксані те, що належало їй згідно з умовами нашого договору, виказуючи тим, що її службі в мене настав кінець, її дядько приїхав до Молдену на тарантасі й забрав її із собою. Не минуло й двох тижнів, як і я востаннє попрощався з Молденом і назавжди залишив Меріленд. Не думай, що мені було легко це зробити: вкрай рідко трапляється, що Життя пропонує тобі недвозначний вибір. Присяй-богу, зазвичай воно складається так, що хай би який вибір ти зробив, він буде болісним! Гай-гай! Я так часто відхилявся від теми розмови та наговорив стільки зайвого, що майже геть знесилів! Ось, тримай, — сказав він, простягаючи Ебенезеру документ, який увесь той час вертів у руках і яким жестикулював упродовж усієї розповіді. — Прочитай це, а я поки дух переведу.

Ебенезер, сповнений цікавості, ніяково взяв папір, у якому між іншим прочитав таке:

Я, Ендрю Кук, джентльмен, парафіянин церкви Святого Джайлза, графство Міддлсекс, висловлюю свою останню волю та складаю сей Заповіт, згідно з яким… По-перше, я заповідаю моєму синові Ебенезерові Куку