Читати книгу - "Мертва тиша, Барнс С. А."

хвилину скасував поїздку через екстрену ділову зустріч на Філіппінах. Вона стверджувала, нібито його викрав суперник або якась група, яка намагалася вимагати гроші. Вона боролася проти того, щоб його оголосили мертвим протягом багатьох років після зникнення «Аврори», і витратила тисячі на приватних детективів, щоб знайти його. На Землі, тобто».

Веллер пирхає. «Дозволь мені вгадати, чика хотіла, щоб ча-чінг продовжував ча-чінг».

«Чи можна бути менш образливим?» — запитує Лурдес.

«Напевне», — задумливо каже Веллер через мить. «Але мені доведеться докласти до цього чималих зусиль».

«Будь ласка, не роби цього», — каже Лурдес з огидою.

«Досить», — кажу я, втручаючись до того, як Веллер відчує потребу довести це.

«Ходять чутки, що остання місіс Дейвіс не могла би отримати багато, якби їхній шлюб протримався менше десяти років», — визнає Нісус.

«Імовірно, саме тоді вона припинила свою «боротьбу», щоб знайти його, правда?» — запитує Веллер.

«Веллер», — кажу я, зітхаючи.

Але Нісус мовчить, що саме по собі є підтвердженням здогадки Веллера.

«Я тобі казав», — бурмоче Веллер. Але решту шляху він проходить мовчки, поки я не відчую знайомий стукіт/потяг шасі ЛІНИ, що прикріплює нас до палуби.

«Без затискачів не так надійно», — каже Веллер. «Але магніти повинні тримати нас досить міцно».

Черговий спадок від містера Дейвіса та його любові до маглева? Можливо. Намагнічене шасі мало бути запасним варіантом на випадок відмови стикувального затискача або поломки гравігенератора на самоскиді. Скрізь дублювання. Необхідність у космосі.

«Закриваємо двері вантажного відсіку», — оголошує Нісус. Цей випадок відзначається лише легким тремтінням під моїми ногами та посиленням страху в моїх кишках. З точки зору раціональності, це безпечніший хід, особливо коли ми двоє почнемо пересування по кораблю, неприв’язані. Принаймні таким чином ми утримаємося в межах корабля.

Виконано. Ми в пастці.

Якусь мить я дивлюся на монітор, уламки у вантажному відсіку крутяться навколо нас. Дивне відчуття знати, що кожна людина, яка востаннє торкалася цих предметів, померла двадцять років тому, але, ймовірно, все ще десь тут. На Феррісі це було миттєвіше. Якби я змогла знайти правильну послідовність дій, я змогла би перемотати час назад за ці кілька годин чи днів і повернути всіх до життя. Тут усе більше схоже на стародавні руїни, покинуті, а потім знову відкриті через століття. А втім, все це якесь зловісне і загрозливе.

“Гаразд”, кажу я. «У нас є робота».

«ТЛ, я знаю, що ти зависла від цих кранів, але я б пропустив їх», — каже Нісус. «Forum каже, що кілька готелів високого класу купили купу таких приблизно в той самий час, коли будувалася «Аврора». Цього може бути недостатньо для нашої заявки».

І, мабуть, недостатньо вартісне, подумки додаю я. Змішувачі за своєю суттю цінні, але те, що справді підвищило б ціну — і підтвердило б наше твердження — це те, що є ексклюзивним для Aurora.

«Кого це хвилює?» — запитує Веллер у коридорі, підсмикуючи свій костюм і прямуючи до мене. «У нас буде чорна скринька, цього буде більш ніж достатньо, щоб довести, що ми були тут».

«Поки Верукс не визнає її конфіденційною і не замкне десь у сховищі, погрожуючи подати на нас до суду, якщо ми щось скажемо. Однієї інформації недостатньо», – кажу я. «Так само, як відео, на якому ми на борту, недостатньо. Хтось скаже, що це підробка».

«Я перегляну корабельні маніфести та перевірю свої теми на форумі, щоб дізнатися, що зможу знайти», — каже Нісус. «Зверніть увагу на щось не тільки легко мобільне, але й дороге. Ми можемо нічого не отримати від позову, коли Верукс закінчить з нами в суді».

«Зрозуміло», — кажу я.

У проході до мостика з’являється Кейн. Він спостерігає за мною якусь мить, достатньо довго, щоб я здригнулася, але не питає, чи я впевнена. Не просить мене залишитися.

Це добре, тому що я йду в будь-якому разі.

«Пам’ятайте, у вас повітря лише на пару годин», — каже він нарешті.

Наприкінці кожного завдання я завжди шукаю ресурси для себе та своєї команди. Отже, низький рівень повітря – це нічого нового. Але Кейн правий; у нашому випадку буде легко відволіктися. «Я стежитиму за цим», кажу я, стримуючи бажання сказати, що я обіцяю. Він не просив такої обіцянки, і я не схильна її давати.

Ми з Веллером одягаємось повністю і потрапляємо в шлюз, Кейн підходить, щоб запустити для нас цикл. Я могла би зробити це з цього боку, але він зробить швидше. І простір досить малий, тому ми з Веллером змушені стояти спиною до спини. Так швидше і краще.

Я спостерігаю за Кейном через козирок на моєму шоломі та маленьке кругле віконце у верхній частині дверей. Від занепокоєння в його серйозному виразі моє серце злегка піднімається.

Будьте обережні, — вимовляє він.

Я хитаю головою, що в костюмі є рухом усього тіла. Якщо це спрацює, якщо нам вдасться скасувати цю претензію, я отримаю свою транспортну компанію. А в Кейна вистачить грошей, щоб утримувати дочку протягом трьох життів.

Зовнішні двері Ліни відчиняються, і ми з Веллером спотикаємось і штовхаємось один об одного, переступаючи поріг.

«Повітряний шлюз до входу в коридор у північно-східному куті», — каже Нісус мені на вухо. «Поверніть до центру корабля, це повинно привести вас до головних сходів, а потім йдіть ними вгору до містка і чорного ящика. Ми маємо ваш шолом на екрані, ТЛ, але я також витягнув схему корабля, щоб я міг розповідати вам, якщо ми втратимо вашу візуалізацію».

Наші шоломні камери занадто старі, щоб бути повністю надійними. І навіть коли все працює в максимальному для нас стані, Нусус може отримувати лише один з наших каналів одночасно.

«Зрозуміло», — кажу я, вмикаючи світло збоку шолома.

Веллер відскакує від люка в темний вантажний відсік, поле мікрогравітації на ЛІНІ звільняє його з несподіванкою, яка завжди вражає відчуття, коли це бачиш. «Це шлях до слави та багатства, суки», — кричить він. Потім через мить: «Нічого особистого, ТЛ».

«Проявіть трохи поваги», — накидається Лурдес на Веллера. «Там мертві».

Я йду за ним, обережніше, відштовхуючись від ЛІНИ в тому напрямку, куди нам потрібно. Ми майже миттєво виходимо за межі яскравого, комфортного кола робочих ліхтарів LINA, залишаючи лише дві яскраві цятки в темряві, що трохи… бентежить.

Спогад різко вискакує на передній план моєї свідомості. Я повзу темним коридором форпосту, навпомацки пробираюся до генераторної кімнати. Моя рука ковзає, а потім стає м’якою гниллю, слизьким виділенням колишньої плоті. Запах «колись була людиною» звивається в моєму носі, поки я не чихаю і…

Я здригаюся в костюмі, мої долоні в рукавичках пітніють. Я скручую пальці вгору, щоб уникнути відчуття, яке запам’ятала. Це не те саме.