Читати книгу - "Триптих про призначення України"

Із Кобол як гудуть, мій друже Паперов?

Із Кобеляк гуде той вітер неспокійний,

Що поет назвав Пациків Кобеляками, це не має значення. Якщо люди сучасности мають по п'ять прізвищ і ціна людської назви така ж проблематична вартість, як валютна одиниця в сучасній першій-ліпшій европейській країні, то і Пациків може мати багато назв.

Так отже: Пациків чи Париж? Ясперс чи повія з мюнхенського двірця? І коли говоримо, що Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована, — чи означає це, що треба зруйнувати Пациків (бо Париж ми зруйнувати не можемо — це зроблять без нас)? Або радіти, коли нам руйнує його котрийсь із численних наших визволителів?

Руйнувати не тяжко і часто навіть весело. Тут можна закінчити історію нашого острова, з тиждень тому почався навчальний рік, і пластуни повернулися додому. Лишилося троє, щоб упорядкувати господарство й зліквідувати справи. Це був тиждень солодкого неробства. Робити, власне, не було чого. Рибалили з човнів. Веслували. Гуляли. Спали. Більше нудилися. Навіть їжу самим собі варили неохоче, з відтяганнями, з запізненнями. Починали варити, коли вже зголодніють.

І раптом учора надвечір (сонце тепер заходить раніше, і вода в озері холоднішає) почалася біганина, шум, рух. Виявляється: вирішено спалити все, що спалити можна. Постягали з усього острова хмиз і сухе галуззя. Зірвали з пристані вивіску «Водний пластовий табір». Зірвали східці до причалу, котрі легше піддавалися, з ухканням і гейканням підтягли колоду, що лежала над берегом, і поставили її сторчма. Цього показалося мало, і стали роздирати руками й пазурями нашвидку позбивані з дощок відхідки. Шарпанина й метушня запанувала на острові.

Коли стемніло й зійшов місяць, величезною вогняною колоною спалахнуло велетенське (а Самчук пише: великанське), сторчма уставлене багаття, а навколо затанцювали метелики іскор. Зраділі, як діти, постаті бігали навколо багаття і підкидали в полум'я галузки, які силою вогню повилітали з пекельного кола не догорівши. На ранок серед купи попелу, поміж зів'яло-звислими від спекоти гілками навколишніх дерев стирчала обпалена, але не згоріла колода-стовбур щоглою корабля пожежі. І після того ми покинули острів.

Ми попрощалися з островом, потім з озером, і тепер поїзд везе нас до Мюнхена. До мюнхенського зруйнованого, частково перекритого дошками двірця. Цікаво, коли літуни скидали на нього бомби, чи вони теж почували щастя руйнувати? Чи справді в кожному є кусочок Нерона? І якщо спалити Рим — велично, жорстоко і страшно, а спалити відхідки на острові над озером у Баварії — смішно і по-хлоп'ячому наївно, то як оцінити нищення мюнхенського двірця?

І взагалі чи не виходить, що провінційність — це маломаштабність? Міркування не нові. Давно відомо: убивця одного або десятьох — убивця; убивця сотень тисяч — геніяльний вождь і полководець.

З усього висновок: руйнувати Пациків, скликати на нього хрестовий похід — не кажучи про те, чи це корисно, чи ні — провінційно. Ми зайшли в зачароване коло: жити в Пацикові не можна, руйнувати Пациків — смішно і наївно.

Проблеми ніколи не розв'язуються. Розв'язувати проблеми практично означає їх заплутувати. Щоб поставити яйце на дошці стола, нічого не допоможе: ані крутити його з кінчика на кінчик, ані зайнятися обчисленням кривизни його поверхні. Яйце треба розбити.

Як можна зробити це з нашою провінційністю? Двоє міст, два дні зможуть нас дечого навчити: 1941 рік. Харків, 26 жовтня. Львів, 30 червня. Ще позавчора тікали рештки большевицького війська: авта мчали Личаківською вулицею (Давай назад!), військові хури з наконфіскованими в дорозі селянськими конячками поволі-волі проскрипіли на Салтівський шлях. Вчора в місто вступили німці. Старе скінчилося, мало початися нове. Яке і як?

Харків'яни вийшли на вулицю. Ті, що переховувалися від НКВД, і ті, що переховувалися від мобілізації. Червоноармійці, що похапцем попереодягалися в цивільне на горищах і в льохах, міліціонери, що поскидали револьвери в Лопань, робітники, що позавчора допомагали руйнувати свої заводи, — по-святковому одягнені, живі, живі, а тому веселі. Плавом пливли обома пішоходами, з пішоходів з кожної склинки від битих шибок блищало сонце. Під кроком чавилися й тріщали склянки від битих шибок, що вкрили всі вулиці міста. Вони тріщали, і вони блищали весело. Колись Вольтер, здається, казав, що всяка війна — грабунок, грабунок і ще раз грабунок. Сучасна війна теж грабунок, але ще й велетенське биття шибок.

Руїни ще димували. Гуляльники в святкових убраннях сповнили всі вулиці. Нечисленні німецькі вояки тонули в морі гуляльників. Осінній день був теплий. Усе раділо. Старе кінчилося, мало початися нове.

Чи його уявляли? Ні. Одні говорили: буде український уряд на чолі з Винниченком. Більше розповідали: а знаєте, в Дніпропетровському вже повідкривалися крамниці, величезні, як перед революцією, і все є, і все дешево, і німецьке. Має початися невідоме нове.

Початися!!! Не люди мали його почати, а воно мало початися. Люди ждали наказу, розпорядження, бодай поштовху — від нової влади. Потім почалися вибухи: залишені большевиками міни розсаджували будинки. Німці лютували й вішали на ліхтарях «заручників» — випадково схоплених на вулиці людей. Показуватися стало небезпечно. Крамниці не відчинялися. Довозу до міста не було, базари стояли порожні. По парканах розклеєно накази німецької влади — по-німецьки і страшною, нікому незрозумілою галицько-еміґраційною тарабанщиною, що мала називатися українською мовою — люди питали здивовано, що таке карність? що таке важність зарядження завішено? Там говорилося про те, що не можна займати військового майна — інакше сувора кара; що не можна не слухатися німецького вояка — інакше сувора кара… кара… кара. Але там нічого не говорилося, що можна і як же жити. Нове, що прийшло замість старого, було байдуже до людей. Люди — вони називалися тепер офіційно тубільцями — цікавили його лише постільки, поскільки вони могли б перешкодити пересуванню або прохарчуванню війська.

Що ж робили люди тоді? Протестували? Організовано виступили? Вони спробували виявити активність в інерції. Сказали: треба збиратися на старі місця праці. Реєструватися там. Люди стали сходитися, складати списки. Очевидно, слідом за тим мав прийти хтось, дати кожному роботу і визначити плату. Хтось не приходив. Поволі люди перестали сходитися. В місто вступив голод. Одразу вдарив скажений мороз. Не було світла, води, палива. В місто вступила смерть. Тоді почався великий розбрід: на вулицях серед снігових заметів коцюбіли трупи, хто міг, рятувався на села. Аж тепер виявлено ініціятиву, вона була спрямована — як у мишей з корабля, що тоне, — на самоврятування.

Так було в Харкові. Інакше було у Львові. Події 30 червня відомі, нема потреби їх переказувати. Не будемо оцінювати їх з політичного погляду. Чи проголошення української держави тоді було актом державної мудрости, чи