Читати книгу - "Ті, кого немає"

Родіон крізь блакитнувате скло помахав Марті, потягнувся вправо й відчинив відразу обидвоє дверей – передні й задні. Батько миттю обігнав її й кинув піджак на шкіряне сидіння поруч із водієм.

Довелося лізти назад, у глибину салону. Зате прямо перед нею опинилася стрижена потилиця Родіона, що стирчала над підголівником. Він тут же обернувся, підняв велике, твердо окреслене підборіддя з тінню світлої щетинки.

– Привіт, сестричко!

Марта щось буркнула у відповідь, щоб не було помітно, як вона рада поїздці, і завовтузилася, присуваючись тісніше до лівих дверей, тому що замість матері на середнє місце миттю пірнув Валентин і відразу розкинувся, заклавши обидві руки за голову. Останньою опустилася на сидіння Олександра – розправляючи сукню й дивлячись прямо перед собою.

Двері захлопнулися. Родіон повернув регулятор кондиціонера й почав здавати назад, щоб розвернути «додж». Після густого, як гарячий сироп, сонця відразу стало мерзлякувато, Марта зіщулилась.

– Холодно, Мартусю?

Пильний погляд справа без поспіху проповз від її високо піднятого гострого коліна по блідому споду стегна, обсипаному гусячою шкірою, дістався до піднятого відвороту шортів, застиг на мить і стрибнув нагору. Їй здалося, що на голій нозі лишився слід – на зразок тих, що їх залишають по собі садові равлики. Валентин трохи присунувся. Марта одразу відчула: сіпнулася, спалахнула й згасла, як волосок у перегорілій лампі.

– Родіоне, ти б трохи прикрутив свій морозильник…

Той, не обертаючись, повів плечем. Джип саме звертав на проспект, протискуючись у лівий ряд. Транспорт ішов валом, особливо в бік окружної,– ті, хто не встиг виїхати вчора, ломилися за місто ковтнути повітря після божевільного тижня. На окружній, забитій фурами, Федоров перекинув піджак дочці. Марта закутала ноги слизькою, з шовковистим блиском тканиною, що чіпко тримала запах батькових сигарет і бальзаму після гоління, підтягла вище й одразу відчула себе краще. Майже в безпеці.

До повороту на південно-східну трасу довелося тягтися в колоні. Спереду повзла, метляючись із ряду в ряд, брудно-помаранчева цистерна, за кермом котрої сидів якийсь божевільний. Нарешті минули розв’язку й вибралися з окружної. Дорога відразу очистилася. Джип без помітних зусиль додав – замигтіли складські будівлі, поодинокі п’ятиповерхівки, вишикувані вздовж узбіч приміські бабці з відрами ранніх яблук, зади аеропорту. Потім усе злилося в суцільну запилюжено-зелену смугу, яку на мить розітнула надвоє мілководна річечка, що взялася ряскою.

З другого боку зачастили різношерсті будиночки й огорожі садових ділянок, що під прикриттям вишняка дістались аж до траси, і Федоров пошукав очима нагорі по пологому схилу – десь там має петляти ґрунтівка до станції електрички. Поруч розташована дачка батьків. Але не знайшов – машина вже котилася під ухил. Родіон гнав щосили, надолужуючи; Сергій знову став стежити, як намотується на колеса липка асфальтова стрічка з курним пунктиром розмітки.

Злетіли на пагорб. З вершини навсібіч побігли сутулі жердини соняшників, а вдалині, за верхньою дібровою та іншими пагорбами, майнуло туманне сіро-фіолетове плесо.

Хвилин за десять виринув дороговказ: «Шаури 2,5 км». Стрілка дивилася ліворуч. Родіон пригальмував, пропустив зустрічний «ніссан» і повернув на нешироку бетонку. Минули відкритий простір з кинутою фермою та водокачкою на пагорбі, потім дорога плавно вигнулася на південь, і спереду зачорніла зубчаста смуга старого сосняку, над якою колихалося полуденне марево.

«Додж» пірнув у лісову тінь, і обабіч дороги побігли колонади потужних бронзових стовбурів, обплутаних при основі патлами тонкої сухої трави. Ще через два кілометри спереду намалювалася біло-червона жердина шлагбаума, що перекривав бетонку. Поруч міцна, обшита сайдингом сторожова буда, а праворуч і ліворуч від дороги, просто через чистий, без підліску, сосняк – огорожа з дротяної сітки на бетонних стовпчиках.

Родіон загальмував, опустив скло й висунувся. З буди виповз спітнілий охоронець у майці, камуфляжних штанях і берцях, стрельнув оком на номер «доджа» й поплівся піднімати шлагбаум. Прозора хмара ненадовго затулила сонце.

– Приїхали. – Родіон повернувся до Сергія. – Он як у нас суворо, бачили? Тільки все це понти. З боку озера можна і пройти, і заїхати. Просто дорога там паскудна. І взагалі – це насправді не Шаури. Справжні, старі, за два кілометри звідси, а це садове товариство «Приозерне». Принаймні на карті…

Бетонка за шлагбаумом поширшала, і дорога відразу пішла вниз. Будівлі траплялися на очі нечасто, зате паркани були суцільні, цегла й дикий камінь, метрів під три. З-за них визирали верхівки вцілілих сосен, крони лип і яблунь, яких тут, напевно, не було ще років десять по тому, коли цю територію почала освоювати міська влада, нарізавши собі скиби по пів гектара. Залишалося тільки дивуватися, як у цю компанію затесався Савелій Смагін, який жодного стосунку ані до адміністрації, ані до правоохоронних органів не мав.

Машина повернула раз і вдруге, у далекому кінці проїзду крізь верболіз і прибережний очерет блиснула вода.

Не доїжджаючи до берега з півсотні метрів, Родіон пригальмував і вивернув кермо. У такій самій, як і всюди тут, огорожі, що доходила до самого очерету, блищали свіжою фарбою автоматичні ворота. Стулка з тихим гудінням відповзла, і «додж» неквапливо вкотився на викладений шестигранними бетонними плитами майданчик перед гаражем. Праворуч у просторому вольєрі відразу обтрусився й підвівся на задні лапи величезний, димчастої шерсті пес. Навалившись усією тушею на сітку вольєра, він із підозрою втупився на приїжджих, однак голосу не подавав.

Федоров вибрався з машини й роззирнувся.

Поряд лежала простора доглянута галявина. Гравійна доріжка, обсаджена карликовими ялівцями, вела від гаража до будинку – двоповерхового особняка під австрійською черепицею, з двома терасами, верхньою і нижньою, широкими вікнами та напівкруглими травертиновими сходами, які піднімалися до двостулкових вхідних дверей. Будинок затінювали три старі сосни, одна з роздвоєним вузлуватим стовбуром. Далі у глибині, біля протилежного краю ділянки, – довгий флігель, сполучений зі службовими приміщеннями. Нижче, майже біля самого озера, за кущами жовтіла свіжим сосновим брусом новозбудована лазня.

Ґратчастий настил тягся від лазні до причалу, який ішов метрів на двадцять в озеро по проходу, викошеному в очереті. Над ним сріблилося листя дупластої верби. Полуденний вітерець гнав невелику хвилю, біля причалу штурхалися бортами пара «казанок» і жовтий катамаран, пристосований під електричний движок.

Тріскотів і вертівся розпилювач на газоні, пахло мокрою травою й пташником, а під просторим смугастим навісом ліворуч були розставлені столи й біліли скатертини. Поблизу розташовувалося цегляне вогнище для барбекю.

– Подобається? – запитав Сергій дочку, що стояла поруч, забираючи в неї піджак.

– Не знаю, – Марта смикнула плечем. – Пес симпатичний.

Олександра вже поспішала до будинку. Сумку з призначеною в подарунок