Читати книгу - "За п’ять кроків до кохання"

— О, чорт, — каже голос із кімнати.

Зазираю туди й бачу чорнявого хлопця, який раніше був у піжамних фланелевих штанах і футболці Food Network. Він сидить на підлозі біля перекинутого скейтборда й потирає лікоть, явно щойно навернувшись із нього.

— А, привіт, — каже він, устаючи й підбираючи дошку. — Ти щойно проґавив таке шоу.

— Ти тут трюки виробляєш?

Він знизує плечима.

— Нема безпечнішого місця, щоб зламати ногу. До того ж Барб щойно пішла зі зміни.

Точно.

— З логікою не посперечаєшся, — зі сміхом підіймаю руку і махаю. — Я Вілл.

— По, — каже він, усміхаючись навзаєм.

Ми витягаємо з наших кімнат стільці й сідаємо у дверях, один проти одного. Приємно поговорити тут із кимось, хто не злиться на мене весь час.

— То що привело тебе до Сент-Ґрейс? Не бачив тебе тут раніше. Ми зі Стел практично всіх знаємо, хто тут буває.

Стел. То вони близькі?

Я відхиляю стілець, притуляючись на ньому до одвірка, і намагаюсь ошелешити його новиною про B. cepacia якомога буденніше.

— Експериментальне лікування від B. cepacia.

Зазвичай я уникаю казати про це фіброзникам, бо для них це привід сахатися мене, як чуми.

Його очі розширюються, але він не відсувається. Лише катає дошку взад-вперед у себе під ногами.

— B. cepacia? Жорстоко. Як давно ти її підчепив?

— Місяців вісім тому, — кажу я.

Згадую, як прокинувся якось уранці, дихаючи важче, ніж зазвичай, а потім не міг припинити кашляти. Моя мати, одержима кожним моїм вдихом у житті, одразу відвезла мене до лікарні для якихось тестів. Я досі чую, як гучно цокають її підбори за лікарняним візком і як вона роздає накази людям навколо, наче керівник амбулаторії.

Я вважав її одержимою ще до того, як надійшли результати. Вона завжди надмірно реагувала на кожен голосний кашель чи задишку, не пускаючи мене до школи або змушуючи скасовувати плани, щоб піти до лікаря чи лягти в лікарню без жодної підстави.

Пам’ятаю, як брав участь в обов’язковому співі в третьому класі й закашлявся посеред нашої паршивої інтерпретації «Цього маленького світла в мені». Вона буквально зупинила концерт посеред пісні й стягнула мене зі сцени, щоб відвезти на огляд.

Але я не знав, як добре йшли мої справи раніше. Зараз вони набагато гірші, ніж були тоді. Лікарня за лікарнею, одне експериментальне лікування за іншим. Щотижня нова спроба розв’язати проблему, зцілити незцілюване. Хвилина не під крапельницею чи не в розмові про подальші кроки вважається згаяною дарма.

Але ніщо не поверне мене до списку на трансплантацію. І з кожним змарнованим тижнем моя легенева функція марнується теж.

— Вона завелася фіг зна як швидко, — кажу я По, знов опускаючи передні ніжки стільця на підлогу. — Хвилину тому я був на вершині списку на трансплантацію, а потім — один посів з горла… — прокашлююся, намагаючись не виказати розчарування, і знизую плечима. — Нехай.

Немає сенсу пережовувати те, що могло би бути.

По хмикає.

— Ну, я впевнений, що саме таке ставлення, — він знизує плечима й поправляє волосся, копіюючи мене, — і доводить Стеллу до сказу.

— Схоже, ти її непогано знаєш. Що з нею взагалі таке? Вона каже, що просто схиблена на контролі, але…

— Зви це як хочеш, але Стелла не розкисає, — він припиняє катати скейтборд і широко мені всміхається. — І мені точно розкисати не дає.

— Вважає себе начальницею.

— Ні, вона і є начальниця, — каже По, і я бачу з його обличчя, що він не жартує. — Вона знає мене як облупленого, чуваче.

Тепер мені цікаво. Я примружуюся.

— То ви з нею колись?..

— Спали? — каже По і, закинувши голову, регоче. — О Боже. Ніколи! Ні. Ні. Ні.

Я дивлюся на нього. Вона гарненька. І він явно небайдужий до неї. Сильно небайдужий. Важко повірити, що він ніколи навіть не спробував підкотити до неї.

— Ну, перша причина — ми обоє фіброзники. Не торкатися, — каже він. Цього разу він дивиться примружено. — Секс не вартий того, щоб за нього помирати, як на мене.

Я хмикаю, хитаючи головою. Вочевидь, у всіх у цьому крилі з сексом було «нормально». З якоїсь причини всі вважають, що коли в тебе хвороба, розлад чи недуга, ти перетворюєшся на святого.

Це насправді повна туфта.

Якщо подумати, КФ, може, навіть покращив моє сексуальне життя. До того ж бонус стількох переїздів у тому, що я ніде не затримуюсь досить надовго, щоб обрости почуттями. Джейсон здається цілком щасливим, відколи по вуха вклепався в Гоуп, та з мене вже годі серйозного лайна в цьому житті.

— По-друге, вона мій найкращий друг майже все життя, — каже він, повертаючи мене знов до реальності. Присягаюся, очі в нього при цьому трохи зволожилися.

— По-моєму, ти в неї закоханий, — дражню я його.

— О, ще і як. Я просто без тями від неї, — каже По, наче це саме собою зрозуміло. — Я за неї на розпечене вугілля ляжу. Я віддав би їй свої легені, якби вони були чогось варті.

Чорт. Намагаюся не зважати на ревнощі, які підіймаються в грудях.

— Тоді не розумію. Чому…

— Бо вона — не він, — обриває мене По.

Потрібна секунда, щоб до мене дійшло, а потім я регочу, хитаючи головою.

— Нарешті по суті.

Не знаю, чому я відчуваю таке полегшення, але це так. Дивлюся на письмову дошку, що висить на дверях просто в нього над головою, і помічаю велике серце, намальоване на ній.

Якщо Стелла і мене намагається врятувати від смерті, не може ж вона цілковито мене ненавидіти?

Розділ 7

Стелла

— Дайте мені лише кілька хвилин, — кажу я, зачиняючи двері й залишаючи Вілла і По в коридорі.

Доки мій застосунок вантажиться на його телефон, оглядаю кімнату й бачу на ліжку записку, яку підсунула йому під двері вранці.

«Напиши мені, коли дістанеш візок для ліків. (718) 555 3295. Я закінчу справи сьогодні вдень і все влаштую».

Я знала, що це буде нелегко, особливо тому, що Вілл і Барб явно не