Читати книгу - "Деміан"

— Ми надто багато говоримо, — промовив він із незвичною серйозністю. — Розумні балачки нічого не варті, абсолютно нічого. Одне запам’ятай: тікати від самого себе — гріх. Але треба вміти й повністю закриватися в собі, мов черепаха.

Одразу після цієї розмови ми увійшли до класу. Розпочався урок. Я намагався уважно слухати, і Деміан в цьому мені не заважав. Через деякий час я став відчувати з того боку, де він сидів біля мене, щось дивне — якусь порожнечу чи прохолоду, щось подібне, немовби його місце якось несподівано спорожніло. Коли це відчуття стало тиснути на мене, я обернувся.

Я побачив, що мій приятель сидить, випроставшись і в статичній позі, як зазвичай. Однак вигляд у нього був зовсім не такий, як завжди, і від нього щось ніби струмувало, щось таке огортало його, чого я не розумів. Він не заплющив очі, вони були відкриті. Однак не бачили нічого, а застигли і були звернені всередину або кудись удалечінь. Він сидів цілком незворушно, здавалося, що він навіть не дихав. Його вуста були мовби вирізьблені з дерева чи каменю. Обличчя було бліде, рівномірно-тьмяне, мов мармур, а найживіше в ньому було каштанове волосся. Його руки лежали перед ним на парті — нерухомі й бліді, немов німі предмети, немов каміння чи плоди, але не мляві, а ніби тверді, міцні оболонки якогось прихованого могутнього життя.

Від цього видовища я аж здригнувся. «Він мертвий!» — подумав я і мало не промовив це вголос. Але я знав, що він не мертвий. Я довго не міг відірвати погляду від його обличчя, від цієї блідої кам’яної маски, і відчував — це і є істинний Деміан! Той, яким він бував зазвичай, коли ходив зі мною і розмовляв, — то був лише наполовину Деміан — то був хтось, хто тимчасово грав якусь роль, пристосовувався, чемно підігрував. А в справжнього Деміана вигляд був саме такий — кам’яний, древній, твариноподібний, дивовижний і холодний, мертвий і внутрішньо сповнений неймовірного життя. А довкола нього — ця тиха порожнеча, цей етер, цей зоряний простір, ця самотинна смерть!

Тремтячи, я відчував, що зараз він цілковито поринув у себе. Я ще ніколи не був таким самотнім. Попри його фізичну присутність, я не був поряд із ним — він був недосяжний для мене, він був так далеко від мене, немовби я знаходився десь на найвіддаленішому у світі острові.

Я не міг зрозуміти: як цього ніхто, крім мене, не помічає? Всі мали би дивитися сюди, широко розплющивши очі! Але ніхто не звертав ніякої уваги. Він сидів незворушно, мов статуя, мов якийсь ідол. На його чоло сіла муха, повільно поповзла на ніс і вуста — він навіть не здригнувся.

Де, де він був тепер? Про що думав, що відчував? Він був десь на небі чи десь у пеклі?

Я не міг запитати його про це. В кінці уроку я побачив, що він знову живий і дихає, а коли його погляд зустрівся з моїм, він, Деміан, був таким самим, як і раніше. Звідки він повернувся? Де він був? На вигляд він здавався втомленим. На його обличчі знову заграв рум’янець, руки почали рухатися, але його каштанове волосся зараз не блищало і мовби зблякло.

Кілька наступних днів я неодноразово проробляв у себе в спальні нову вправу: сідав на стілець, випрямивши спину, міцно заплющував очі, перебуваючи у повній нерухомості, і чекав, чи довго я так витримаю і що при цьому відчуватиму. Але я лише втомлювався, і в мене починали страшенно свербіти повіки.

Невдовзі після цього відбулася конфірмація, від якої в мене не залишилося жодних пам’ятних спогадів.

Але тепер усе стало іншим. Моє дитинство вже віддалилося. Батьки поглядали на мене якось заклопотано. Мої сестри стали мені цілковито чужими. Протверезіння знецінило і знебарвило звичні для мене почуття і радощі, сад уже не пахнув, ліс не приваблював, світ довкола мене був схожий на ярмарок зужитих речей — він був прісний і нецікавий, книги були просто папером, а музика — шумом. Так з осіннього дерева спадає листя, воно цього не відчуває, з гілок стікає дощ, їх освітлює сонце, або осідає паморозь, а життя в ньому поволі завмирає, відходить кудись углиб. Воно не вмирає повністю. Воно вичікує.

Було вирішено, що після вакацій я переїду до іншої школи, вперше — оддалік від дому. Мати часом підходила до мене з особливою ніжністю, заздалегідь прощаючись, намагаючись перелити в моє серце свою любов, вичарувати тугу за домом і його незабутність. Деміан поїхав. Я залишився самотній.

Розділ четвертий

БЕАТРІЧЕ

Так і не побачившись зі своїм приятелем, я в кінці вакацій виїхав до Шт. Мої батьки вирушили разом зі мною, щоби дбайливо передати мене під опіку одному гімназійному вчителю в пансіоні для хлопчиків. Вони б заціпеніли від жаху, якби тільки знали, в які умови мене запхнули.

Їх усе ще непокоїло питання, чи вийде з мене колись порядний син і корисний громадянин, а чи моя природа потягне мене кудись на манівці. Моя остання спроба почуватися щасливим під покровом рідної домівки і її затишку тривала досить довго, інколи вона хиталася і врешті-решт цілковито провалилася.

Дивна порожнеча і самотність, яку я вперше відчув під час вакацій, що розпочалися після конфірмації, минали не так швидко. Прощання з рідними місцями далося мені напрочуд легко, мені було навіть соромно за те, що я не дуже сумую, сестри часом плакали без причини, а я так не вмів. Я дивувався сам собі. Я завжди був сердечним і, по суті, доволі добрим. Тепер я цілковито змінився. Я виявляв повну байдужість до зовнішнього світу й цілими днями був зайнятий тим, що прислухався до себе, до заборонених і темних потоків, які таємно вирували в мені. Я дуже швидко виріс за останні півроку і виглядав довготелесим, худим і незграбним підлітком. У мені нічого не залишилося від милої дитинності, я сам відчував, що такого мене любити неможливо, і сам також аж ніяк не любив самого себе. За Максом Деміаном я часто дуже сумував; але нерідко я й ненавидів його, звинувачуючи у змізернілості мого життя, котру я сприймав як якусь мерзенну хворобу, що спіткала мене.

У нашому