Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

Навіщо?

Ми розмовляли так, як розмовляють люди на вершині гори, так би мовити, по-товариському, двоє чоловіків, самі серед широчезних просторів, по-товариському й лаконічно, бо ненастанний вітер на вершині не давав змоги виголошувати довгі речення. Без формальностей, розумієте, потисли один одному руки, навіть не представившись. Ми обидва дійшли до вершини, цього було досить, обидва оглядали ті самі далекі краєвиди. Потискали руки чи ні — цього я вже й не пригадую як слід, можливо, я тримав обидві руки в кишенях штанів. Згодом я з’їв його яблуко, більш нічого, глянув униз на схил. Я точно знаю, чого я не вчинив. Можливо, він був добрий хлопець, навіть чудовий хлопець, завжди приказував я собі, щоб відчути полегкість, що я нічого не вчинив. Можливо, я навіть знову бачив його, не знаючи про це, вже після війни, в іншому одязі абощо, тож, навіть щиро прагнучи, годі було впізнати його, і він один з багатьох, кого я ціную, кого не хотів би втратити. Я тільки інколи стаю такий невпевнений. Зненацька. Крім того, проминуло двадцять років. Я знаю, що з цього випадку можна лише посміятися. Нездатність забути про нескоєний учинок сміховинна. Я нікому й не розповідаю про нього. А інколи знову геть забуваю про той випадок...

Лише його голос звучить мені у вухах.

Я допив свою склянку.

Пора платити.

— Еге ж, — мовив я, — росіяни!

Навіть бармен, побачив я, тим часом думав уже про інше... До його оповідки про працю в російських копальнях, прямо пов’язаній із моєю оповідкою про те, чого не сталося, ми вже не поверталися.

— Пане докторе, — запитав він, — може, ще одне віскі?

— Скажіть мені, — запитав я, поки він вичистив попільничку і шурнув ганчіркою по шинквасу, який я, напевне, запорошив попелом, — ви були коли-небудь на піку Кеш?

— Ні, — відказав він, — ви вже запитували.

Я забагато випив... Дама, що тим часом зайшла до бару й нагадала мені очима, які озирали приміщення, що я вже півтори години прочекав когось, була, як я зрозумів, його дружиною, а він сам, на жаль, кудись виїхав, і вона прийшла вибачитися за нього, я тим часом підвівся з високого стільчика і взяв її мокрого плаща. Щоб бути чемним. Показати, що я вибачаю. Річ зрозуміла. Власне, я мав би вибачити собі: я вже й забув, що чекаю когось. Щоб бути чемним, я пропоную:

— Вип’єте чого-небудь?

Я трохи збентежився, що її чоловіка, який тепер у Лондоні і якого я мав чекати, я ще ніколи не бачив, натомість бачу його дружину, а втім, я й так був збентежений.

— І досі йде дощ? — запитав я.

Власне, я вже хотів платити.

— Я не хочу затримувати вас, — проказала вона, сідаючи на стільчик коло шинквасу. — Я справді не хочу затримувати вас...

— Що ви п’єте? — поцікавився я.

— Ні, — відказала вона. — Там такий дощ!

Спершу вона поправила собі коси, а помітивши, що я забагато випив, замовила собі ялівцевої горілки. Про що тепер розмовляти? Не знаю чому, я одразу вважав її за актрису. Я бачив цю жінку вперше, можливо, й востаннє. Щоб не бути нечемним, не запитував про її професію, може, це навіть відома актриса, і моє запитання було б неприхованою образою. Я гриз різні печива, до яких міг дотягтися рукою праворуч або ліворуч від себе, і слухав, чому Свобода, її чоловік, був змушений виїхати, мимохідь подав їй вогонь, коли вона хотіла закурити, і ще раз без слів, самим виразом обличчя, вибачив їй. Говорячи про чоловіка, вона курила трохи поквапно. Її мокрі від дощу коси вилискували чорним. Я вирішив не закохуватися. Очі в неї великі й сині. Інколи я відчував потребу щось сказати, щоб не бентежитись і не поводитись по-дурному. Невпевненість, слід її вважати за актрису чи ні, тільки збільшувала мою збентеженість, а вона тепер, не знаю чому, заговорила про Перу. Я запитував себе, яку роль годилося б дати цій жінці. Моє мовчання й довгі погляди вочевидь створили в неї враження, ніби я розумію її, хай там як, вона теж трохи збентежилася. Вона пила ялівцівку так, наче раптом стала поспішати. Вона не хоче затримувати незнайомого добродія. Я запитав щось про Перу, але вона справді не хотіла затримувати незнайомого добродія, вона прийшла вибачитися за свого Свободу і хоче тихенько заплатити, але я не дозволяю їй. «Прошу вас!» — кажу я, і бармен Пепе тепер удає глухого й тримається поодаль, не підходить за платнею, і ми змушені розмовляти далі. Про що? Я запитав про її чоловіка, я начебто мав знати його. Її чоловік, як уже сказано, був тоді в Лондоні. Я тепер, ніби після дзвону на сполох, раптом протверезів, і тільки незнайомий добродій, якого вона не хотіла затримувати, й далі був п’яний, та ще й добряче, і отак завжди, я відрізняю себе від нього. Перу, каже він, нехай воно стане для нього країною надії! Поки я збагнув, яку дурницю він щойно бовкнув, вона слухала, широко розплющивши очі, їй, здається, подобалось, і тому вони розмовляли про Перу, якого я не знав. Вона їздила в Перу зі своїм чоловіком. Я був змушений дещо визнати, а саме: дуже рідко трапляється жінка, з якою мені цікаво розмовляти, якщо вона бодай трохи не цікавить мене як жінка. Тому я глянув на її вуста. А коли мимохідь почув, що вона вірна своєму чоловікові, не знав, чому вона раптом заговорила про таке, тож я й не слухав. Коли вона говорила, її обличчя було жвавим і гарним, і я мовчки споглядав його (поки вона розмовляла з незнайомим добродієм), усміхався, аж вона зашарілася, відкинула коси назад і заходилася ревно струшувати попіл із сигарети, якого майже не було, вдала, ніби вивчає блискучими очима рекламний плакат, повішений у барі, «Johnnie Walker highest awards», її власний дим заслав їй обличчя, «guaranteed same quality throughout the world», її обличчя варто розглядати навіть у профіль, її рука не чужа, навіть коси, ця найдивовижніша окраса людини, не відчужують... Вона глянула на свого крихітного годинника.

— Ох, — зойкнула вона, — вже третя година!

Натомість я мав час.

Власне, й вона мала