Читати книгу - "Аліпій II і його наречена, Богдан Миколайович Бойчук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Аліпій розгубився:
— Не знаю, чи це я… Не знаю справді, як я виглядаю…
До нього підійшла тоді старша жінка, дала йому кілька золотих, як сонце, яблук і вивела на доріжку, яка вела до «Дому Наречених»:
— Ідіть туди. Там усе дізнаєтеся.
Аліпій слухняно пішов стежечкою вниз, сів під кущем калини й з'їдав яблука. Навколо панувала доспіла тиша. Дерева, зодягнені в золотисті шати, хиталися з боку на бік, мов гожі молодиці. Та коли повіяв сильніший вітер, на землю падав жовтий дощ. А червоні кетяги калини світилися між жовтіючим листям, мов червоні ліхтарі. Закутавшися в теплу осінь, Аліпій заспокоївся і заснув.
Коли прокинувся, починало сутеніти. Аліпій встав і вирішив іти додому. Та, проходячи мимо розваленої брами, відчув потребу вступити до «Дому Наречених», щоб розрадити стареньку монахиню й поділитися з нею своїми сумнівами.
13. Розмова з нареченою Христа
Аліпій перейшов через браму і сходами, які більше скидалися на порозбиване каміння, ніж на сходи, спустився вниз. Зайшов досередини й опинився у зовсім темній келії. Аліпій залишив двері прочиненими, щоб впустити трохи світла ззовні, а тоді пішов у куток зліва, намацав свічку й засвітив її.
Звикнувши до півтемряви, Аліпій почав розглядатися за монахинею. Нарешті помітив її: вона лежала в своїй ямці й усміхалася до нього. Аліпій сів на камені побіч неї й привітався:
— Славайсу!
— На віки вічні слава!
— Я проходив мимо вашої брами з процесією і вирішив відвідати вас.
— А я ж казала тобі, синочку, що будеш знати час і годину.
— Про що ви говорите?! — злякався Аліпій.
— Не тривожся, синочку, я згадую тільки нашу розмову.
— Я прийшов до вас розрадитися, бо мені болить душа.
— Що тобі притрапилось?
— Я йшов із процесією разом з Нареченою…
— То ти таки знайшов її, синочку?
— Ні, не знайшов. Я йшов поруч з її образом на корогві. І коли процесія дійшла на кладовище, мене почали роздирати сумніви. Бо вперше у мою свідомість зайшла думка, що моя Наречена могла померти. І що, в такому разі, я мав би робити до кінця життя?
— Далі шукати її.
— Як і де шукати, якщо вона справді померла?
— Смерть, синочку, це тільки перехід у вічність.
— Так, перехід у вічність померлих. А ми, живі, не знаємо, як переходити туди до їхньої вічности. Тож, якщо моя Наречена справді померла, — я ніколи не зможу зустріти її.
— Ні, усе, синочку, далеко простіше. У вічності нема переділу між живими й мертвими. Вічність охоплює всіх і все. Тебе й наречену.
— Але, знову ж, як перейти до тої вічности?
— Ти є у вічності.
— Добре, але вічність безмежна, і я не знаю, де Наречену шукати.
— Ти будеш знати, синочку.
В одній хвилині Аліпій усвідомив, що монахиня не рухала губами, коли розмовляла з ним. Він сполотнів. Тремтячою рукою торнув її чоло, і воно було холодне. Хотів піднести до губ її руку, щоб поцілувати, але рука, була закостеніла й не піддавалася рухові. Аліпій зрозумів усе й почав розглядатися навколо. Але ніде не було ніякого приладдя, щоб присипати стареньку. Він прикляк і руками почав загортати суху землю в яму. Щойно тоді запримітив, що побіч монахині лежала лопата.
Аліпій взяв у руки лопату й поспішно засипав яму. Землі ледве вистачило, щоб насипати ледь помітний гробик. Закінчивши роботу, він сів на могилку й замислився:
— Я починаю боятися зустрічі з Нареченою. Що я їй скажу?
— Ти будеш знати, синочку, що казати.
— Та чи простить вона мені?
— Якщо в неї велике серце, то простить.
— Найгірше те, що її образ затирається в моїй пам'яті. Я бачу ще ставок, бачу білі берези, бачу її плаття на траві, але її не бачу.
— Може, вона заглибоко занурилася в твою пам'ять.
— Може. Але я боюся, що пам'ять моя висихає, й образ Нареченої корчиться у ній і блякне.
— Не журися, синочку. Коли зустрінеш її, то знову наповнишся нею, і пам'ять твоя оживе.
— А чи зустріну її?
— Зустрінеш, напевно. Але чи впізнаєш?
— Як не впізнаю! Що ви говорите! Вона моя єдина, яку я завжди і всюди впізнаю.
— Дай тобі, Боже, просвітлення.
Сонце зсунулося за межу горизонту, темрява повільно проникала в кожну шпарину, об небо зачепився серп місяця, а Аліпій сидів на гробику й говорив із невидним собою. Щойно коли сонце виповзло з-за обрію у протилежному боці, Аліпій підвівся, вийшов з келії, і йому вдарила в очі світанкова ясність. Закриваючи очі, він подався стежечкою вгору.
14. Аліпій в оборонній фортеці воєводи Степана
Вночі з п'ятниці на суботу Аліпію не спалося. Він кидався в ліжку, хвилювався і думав над тим, куди завтра податися і де шукати Наречену. Він був уже в усіх місцевинах та в усіх кутках містечка. Але, коли почало світати, він вистрибнув з ліжка, зодягнувся, а Роксана зварила йому на снідання гречаної каші, приправленої салом.
Коли, з'ївши з поспіхом снідання, Аліпій вийшов з хати, сонце несміло споглядало з-за горба й освітлювало низинну частину містечка. Не роздумуючи, Аліпій скрутив направо й подався вгору. Коли проходив мимо будинку регістрів, побачив перед входом регістратора, який стояв під стіною — сумний і зневірений. Такого ніколи досі не бувало. Регістратор завжди цілими днями сидів у домі регістрів і ніколи не виходив надвір. Занепокоєний, Аліпій побіг до нього:
— Що сталося, друже, чому ви такий сумний?
— Сталося те, пане-дію, що я закінчив упорядковувати картотеку.
— А що в тому сумного?
— Сумне в тому те, що я був щасливий, пане-дію. Робота над картотекою одуховлювала мене, будила в мені почуття життєвости. Я почувався тоді потрібним. Працював вдень і вночі, спав тільки дві-три годинки на добу. А в особливому піднесенні й зовсім не спав. Я ніколи в житті не переживав такого екстазу. А тепер все скінчилося. Прийшов, мабуть, час вмирати.
— Та як ви можете вмирати? Цієї ночі напевно народилося кілька дітей, померло кільканадцять старих, а завтра, в неділю, будуть вінчатися. Хто їх зареєструє?
— Ваша правда, пане-дію! Ви дали мені нову мету! До кінця життя буду вам вдячний. А як ваші справи?
— Мої справи невеселі.
— Значить, ви не знайшли своєї нареченої.
— Не знайшов.
— Не сумуйте, пане-дію! Ви скоро зустрінете її. Я це відчуваю.
— Спасибі за підтримку.
— Я багато думав над вашою проблемою, пане-дію. І одного дня пригадав собі, що недалеко звідси є фортеця воєводи Степана. Він часто приїздив туди з родиною на літо. Бо між грубими мурами було прохолодніше
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аліпій II і його наречена, Богдан Миколайович Бойчук», після закриття браузера.
